Лілія

Розділ перший. Мед, Яблука та Лілії

Мокра ранкова трава, нещодавно скошена батьком косою ще "дожовтневих" часів, та гул бджіл — мій звичний літній ранок дитинства. Босими ногами я ступаю на зелений килим і відчуваю таємний страх своєї матері, що просочується крізь все моє єство. Вона боялася бджіл, потаємно, ховаючи свою маленьку фобію глибоко в осередку душі. Острах, що я можу стати наступною квіткою, де відчайдушні бджоли шукатимуть дорогоцінний мед, лякав і мене, десь далеко, мало не у безодні власної свідомости. То було дивне почуття, щось далеке, ніби і не моє. І саме крізь невидимий зв’язок несвідомостей між мною та мамою просочувався страх. 

Батько прокидався рано, загалом о п'ятій ранку, і одразу йшов до своїх бджіл. Мама ж, найбільша "Соня" світу, прокидалася лише о дев'ятій, під дзеленчання будильника та могутності батькового голосу. А коли нарешті моя мама з напів розплющеними очима йшла до ванни, я кутався у ковдру, що пахла нею. Малим, я любив сидіти у неї на руках. Пальцями перебирати мідне волосся з медовими відблисками, вдихаючи її кислуватий аромат у перемішку з татковим медом. Розглядати сіро-зелені очі неньки, які часто, у хвилини нашої любови, наповнювались слізьми, перетворюючись на два малахітових камінчики. Я обожнював спостерігати за її невеликими губами, які пелюстками розкривалися в миті її співів, оголюючи маленькі тендітні зуби. Її трохи кирпатий ніс, всипаний ластовинням, вдихав разом зі мною аромат меду, що просочувався крізь усі щілини та отвори місцини, але вона не затримувала той запах, а навпаки, відштовхувала його. Моя мама не розділяла таткової любови до липневого десерту приготовленого бджілками, а свій шлюб з татом називала безглуздою авантюрою. У відповідь батько, зазвичай, підбігав до мами та, імітуючи бджолине дзижчання, лоскотав примхливу кохану.

 

Моє дитинство пройшло у двох будинках — вдома та у бабусі, де і знаходилася таткова пасіка. Наш дім у місті, мав охайний та “причесаний” вигляд, але абсолютно не привертав дитячої уваги. Невеликий, одноповерховий будинок з білої цегли. Коричневі двері та вікна, де вечорами оживали картини на стінах та загорявся камін. Нічого цікавого — все, як у музеї: “Вікторе, не підходь, не чіпай, не дихай, картина (або книга) дуже стара!”. Отже всі дев'ять місяців свого життя вдома, я помирав від нудьги і лише три літні місяці (інколи чотири, разом з травнем) дарували мені, омріяну псотником, свободу!

Бабусин будинок ховався від односельчан, розчиняючись у недоторканости природи. Я пробирався крізь невеликі кущі та дерева, неначе крізь ліси Амазонки: спів українських пташок перетворювався на мелодії екзотичних пернатих, а кожну гілку, що заважала мені дістатися до скарбів, я підіймав високо над головою, і ламав на дві частинки, неначе страшнючу зміюку. І подолавши всі труднощі, я нарешті стояв на галявині милуючись рожевим будинком на тому боці водоймища. Трава, кущі та місток через невелику річку, віщували мені чудовий відпочинок і безліч каламутних, як річкова вода, пригод. Я на повні груди вдихав аромат зазвичай червневого повітря і йшов до річки, аби спробувати воду — навіть якщо вона була не по-літньому холодна, я все-одно кричав мамі, що вже сьогодні піду плавати. На іншому березі, вже зачекався будинок, до якого вів місток, який моя бабуся називала Машиною Часу. То був вузький “тоннель” побудований в античному стилі з трьома східцями по два боки та квітучими клюмбами при вході. Щойно я спускався східцями на протилежному боці річки, наспівуючи “Серенаду” Шуберта, великі білі ворота кликали мене подзвонити у дзвінок до бабусі, на яку я чекав увесь навчальний рік і ті останні секунди перед парканом, терплячи мамині руки у своєму волоссі. Вона любила мої у дитячий час довгі та світло-русяві “коси”. Батько ж плентався десь позаду, роздивляючись квіти, в очікуванні побачити там своїх працьовитих бджілок. А я дикістю Тубільця стрибав бабусі на руки, знаючи, що вона вже давно не може мене підняти, що вона має береги свої руки від навантажень. Я її слухаюсь. Тільки її. 

Бабуся брала мене за руку і ми разом крокували до рожевого будиночку з білими дверима, вікнами та дерев'яними колонами. Він стояв прямо над водою і моя мама часто говорила, що її свекруха поїхавша (довгий час не розумів значення цього слова, вона ж нікуди не їде?..):

— Ну от яка нормальна людина буде будувати будинок прямо над водою? А якщо річка вийде з берегів, чи ще щось?

— Ти ж прекрасно знаєш, що вона незвичайна людина. Усе моє дитинство пройшло тут і жодного разу наш будинок не затопило. Все було гарно, от і зараз усе добре. І я тебе вже просив не ображати мою маму.

— Та хто її ображає, — перебила татка матуся, — я лише констатую факт, і…

— Тихо, потім поговоримо.

У кімнату заходила бабуся та їхня критична розмова закінчувалася. Я любив свою другу маму і завжди був на боці татка. Шкода, що наша остання зустріч була такою…

 

Літній день починався з солодкого чорного чаю та булки з товстим шаром меду. Влітку мед був по-особливому смачним, мав нетипову для інших пір року консистенцію та запах. Я виходив на ґанок, сідав на сходи, нехтуючи маленьким столиком на терасі, та розпочинав сніданок. Моя матуся, побачивши ще сонного сина на ґанку, з білою чашкою та бутербродом у руці, приносила з саду одне велике червоне яблуко, і до басової партії меду додавались яблуневі мелізми примарної мелодії. Щойно тарілка з чашкою порожніли, я брав до рук рум'яне яблуко і, довго розглядаючи його осяяння ранковим сонцем, робив маленький та соковитий "кусь". Яблука в саду завжди плодилися великі, солодкі й тверді. Не можу пригадати жодної яблуні, яка б давала не типово кислий, або ж підло м'який урожай. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше