Лілія

Розділ сьомий. Стан людини

Та яка там свідомість, Ліліє? 

Мої сухі губи наповнюються її вогкістю. Стукіт серця важким метроритмом відбивається десь у голові, а ноги довірливо коряться дівочим, грайливо-танцюючим тупотінням. Вона тягне мене у кінець класу, а я щасливо слідую за нею. Мене турбує лише недосконально виголена щетина і, типовий для чоловіків мого віку, животик. Так, заняття плаванням все ж покращувало ситуацію, але я з’являвся там доволі рідко останнім часом, тож… вона вже зняла мою сорочку. Тривожности повсякчас переслідували мене в моменти інтимностей, але того разу вони буквально палахкотіли перед моїм носом — дражнили мене. А темп наростав, напруга тіла також, посилюючи чутливість. Спека рушила тілом, розливаючись хвилями жару і я все сміливіше дивився їй в очі. Ця божевільна жінка, як і раніше сиділа за своєю партою, тільки тепер у зовсім іншому вигляді, вглядаючись у мене протилежної зацікавлености поглядом. Це була не та вимушено сором’язлива, закрита від світу дитинка — це була справжня доросла людина, яка відверто бажала і діяла. Та я все ще вбачав у цих її діях якусь примху, яка ні до чого не призведе, яка от-от закінчиться, але дістаний з кишені її піднятої спідниці презерватив, довів мені протилежне. Молодість її тіла відверто спокушала — ці розпатлані шаленістю медовисти у волоссі, ця рожевість невеликого пружного бюсту та м’якість білявої, майже не засмаглої шкіри. Ця серйозна невинність. Все зрівнялося із ритмом мого серця. Який дурень вигадав цю романтизовану маячню про чистоту, скромність і беззахисність, як основні якости юної дівчини? Я бачив перед собою впевненість, силу, пристрасть і мудрість — її. Ту, що я навіть не міг собі уявити млосними ночами, бо жив тою романтикою, бо, скоріше, сам уособлював скромність і беззахисність. 

— Ти згадуєш Зину й Лоліту? — вдягаючись, запитала дівчина. 

— Не знаю. Певно, я ще не встиг, — задоволеною утомою відповів я. 

— Можеш не згадувати — марно витратиш час. Я не “Гумбертова” Ло, не “Іполитова” Зина. І навпаки вони не “Вікторова” Лілія, — вона швиденько підмогнула, взуваючи туфлі. — Ми полярно різні. Нас об’єднує лише дорослий чоловік, якому довелося віддатися. 

І після зухвало залишеної фрази, Лілія вхопила кинуту з пристрасті сумку і вийшла. 

Я не зрозумів її. Зовсім. Все було чудово, і мені навіть сподобалось, хоча останнім часом я відчував себе зовсім недієздатним. Вона запалювала в мені вогник, але чи запалив його я навзаєм? Вона пішла, орлинно порівнявши себе з іншими відомими молодицями, та чи не є ця її "орлинність" лиш добре замаскованим самознищенням? Та, певна річ, тоді я й подумати не міг, що Лілія таки була не настільки очевидною. Я говорив про стать, але зовсім не говорив про вік. Я все ще вбачав, не звертаючись до миттєвости під час сексу, її досить юною, а отже, імпульсивною. Так, я не мав погоджуватися на таку її витівку, це суперечило всім законам та нормам, але ж я відверто зламався, а отже насправді я був тою імпульсивністю, що керувала процесом. А вона — вона не мала вибору. Вона це почала, але і подумати не могла, що я так легко здамся, так просто поведуся на її яскраву провокацію. Можливо, вона хотіла звичайної підтримки, щоби я зігрів її душевний холод, підтримав звичайне бажання не іти на ту фізкультуру. Але натомість я скористався нею. Я зробив те про що мріяв бридкими вечорами, ночами. Я знову відчув себе страшним збоченцем, як і тоді… Думками я доліз до абсурдности, яку на мить перебив шумний 5-Б, що неспішно, страшно змучено плентався на урок — я мав їй заплатити. Прямо зараз.

Я кинув клас напризволяще. Мені було байдуже чи почнуть вони валувати на всю школу, а чи розшибуться об самі батареї — я її скривдив, тож тепер маю це якось полагодити. Знайти серед юрби і… і що? Просто віддати гроші, яких я навіть не взяв із собою? А як запросити до себе назад, чи не розцінить вона це, як мою ненаситність? Та що за дурість крутилася у моїй голові? Я мав вибачитись, у першу чергу, а не перейматися платіжними операціями. Грошима я лиш фізично компенсую її травму, але ж вона ніколи мені не пробачить. Я все ще йшов коридором у самісіньку стіну, хворо вбачаючи довкола її силует і уповільнене відлуння її голосу десь глибоко у вухах: “...дорослий чоловік, якому довелося віддатися”. 

— Вікторе Олексійовичу, — кликав якийсь несвіжий голос, — Вікторе… з вами все добре? Ви нормально себе почуваєте? 

Це була вчителька математики, стара, бридка для учнів, жінка за шістдесят, яка насправді вирізнялася особливою добрістю. Вона нерідко викликалася допомогти, хоча сама часто потребувала допомоги. 

— Давайте я вас проведу до медпункту? 

— Ні, дякую. Це зайве, я нормально… Я піду, дякую ще раз. 

— Ну як так, то йдіть, добре, тільки гульфик застібніть, — у пів голоса виголосила жінка. 

— Кого, перепрошую? 

— Ширинку! — тепер вона прокричала. 

Я поспіхом опустив голову і на інтимній ділянці брюк помітив свою неуважність. Боже, що ж вона про мене подумала?! А що ті, хто почув цю її нетактовність? Так, жінка разом з добрістю була дуже нетактовна, і могла дозволити собі подібну привселюдність. Та все ж я подякував їй, і тільки-но оговтався, попрямував до свого класу. Я почув дзвінок на урок, прискорив темп ходи, але не помітити Лілію, що стояла на протилежному боці сходів, мені таки не вдалося. Вона спостерігала за мною, наче очікуючи чогось — “грошей” — думки знову піддалися моїй емоційності. “Можливо, їй потрібні гроші і вона захотіла їх заробити таким чином?”. Я стряхнув головою, аби зігнати всю гнилість зі своїх думок і різко опустив очі, перестрибнувши останню сходинку, щоб зникнути за рогом. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше