Розділ десятий. Вікторова Лілія

Вже місяць ми жили вдвох. Ми зникли. Я не хотів повертатися до звичного вчительського життя, не бажав сімейного “добробуту” і абсолютної залежности від дружини. Я не розумів наскільки був залежним від її думки, емоції, дії та грошей. Моєї вчительської зарплатні не вистачало на колишні забавки: платні підписки у всіх телефонний додатках, “фільмоглядових” платформах та купівля нового телефону щорічно. Тепер ті гроші, які я заробляв самостійно, йшли переважно на оплату комунальних послуг і продуктів. Я зникнув, і разом з цим зникненням, я відчув власну залежність. Весь цей час я був підлітком, який просто змінив “маму” і подібно цьому підліткові, покохав такого ж підлітка, як я сам! І ніч, якою я дійшов до подібних міркувань, стала похмурою, сірою, майже осінньою, загубивши літню темність міських пейзажів та ясність зіркового неба. Я гуляв садом, який занедбали минулі господарі, перекопавши ямок, мов кроти, у пошуках чогось конспірологічного. Цим садом, що пам'ятав, як місце найкращих зимових свят з купкою снігу, якою я задовольнявся самотніми, короткими днями, проводжаючи тонкий промінь холодного сонця. Ця похмура нічність літа втомлює мене і я сідаю на лавку, різко знімаю капці і витягую ноги вперед, зриваючи пальцями вогку траву. Я жалкую. Я не витримую. Я не знаю чому відчуваю цю гидотну нудоту у горлі. Мене крутить. То жарко, то страшенно холодно. І самотньо. Я заглядаю у вікно нашої кімнати і бачу її сплячий профіль. Її ніжну категоричність, її слабку непереборність та її чуйну холодність. Її сталу ідеальность і не розумію навіщо попсував це? Втілив у життя свої бажання, що вартувало б тримати інтригою дня, лише вечірньою приємністю. Я ніколи не жив дійсністю, тим, що дано. Все звичайно “земне” мене дратувало і пригнічувало, тож я хотів жити у цій емоційній підлітковості. У безперервній боротьбі із своїми внутрішніми демонічними сутностями, морди яких чітко проглядалися у ранковій яєшні, що я її готував.

У цій задумливості минали чисельні літні дні, які ми проводили на озері, в лісі, прогулюючись до магазину і назад. І одного такого одноманітного дня Лілія, затуляючись від паління сонця рукою, глянула на мене типовою серйозністю, і задурманено спитала: 

— А що як немовляті нічого не розповідати про світ? Просто годувати його, підтримувати здоров'я, але зовсім не “виховувати”, — я кинув здивований, неуважний погляд, що намагався сховатися від її порожнього запитання. 

— Що буде? Абориген, а не людина. Мауглі. 

— Але ж в аборигенів також є свої правила, свої методи виховання і своє сприйняття світу. У тварин, якщо ти пригадуєш Мауглі, також є свої закони і правила, порушувати які заборонено. Я ж міркую про повну відсутність виховання, про абсолютну свободу немовляти, такий собі експеримент, — її оповідь дещо пожвавішала. 

— Все одно, виходить якась дурня. Це неможливо. Це не гуманно, і це зовсім суперечить закону. Я… 

— Так, а як закону не існуватиме?

— Ти мене перебила, — я суворо посміхнувся, захищаючись від її безглуздостей. 

— Пробач, — вона допила останні краплі води і мало не вдавившись, продовжила, — але у цьому є певна цікавинка. Я вже давно думала над тим, що всі ці “правила” є нічим іншим, як середнім арифметичним. Чимось нейтральним і абсолютно неживим. Я навела приклад з дитиною, що народившись, зовсім не знатиме про стать, вік, статус, етикет, погане/хороше та інші правила людського життя. Ким ця дитина виросте? Чи візьмуть гени гору, а чи навпаки, ми отримаємо щось зовсім нетипове та надзвичайно цікаве? Ти не думав, що це може перевернути весь світ з ніг на голову? 

— Тобі голову нагріло? Ліль, нічого доброго з цього не вийде. Людям потрібне виховання, бо інакше люди зруйнують цей світ. Просто знищать. 

— А мені здається, що люди почали знищення світу, щойно “цивілізованою” рукою було написано перший пункт закону. Я, звичайно, не хочу якоїсь новітньої революції та радикального руху, ще більш ексцентричного, ніж вже існують, але це питання не дає мені спокійно спати вже не перший рік. Які б чудернацькі люди вийшли… 

А після довготривалої, незручної для мене мовчанки, що розбавляли моторні дитячі верески в перемішку з плюсканням води, Лілія несподівано додала: 

— Ти хочеш іще дітей? 

— Я… я не знаю. Це якось рано і я не знаю чи це є… а, якби правильним рішенням. Я ж буду вже старим і не думаю, що це правильне рішення… 

Я переминав пальцями раптово цікаві мотузки на плавках. Дівчина ж просто поплескала мене по плечу і перевернулася на живіт. Вона виставила спину, що вже до вечора займеться червоним печінням, яке ми будемо мастити кефіром, бо до аптеки у дощову ніч іти не схочеться. Потім вона прибере мою руку, що вже за звичкою горнулася до її тендітности, жаліючись на свою дурість та бридкий “козячий” запах. А я засинатиму, думаючи про наших неіснуючих дітей, яких не могло би бути. Ми більше не кохалися, ні разу відтоді, як Місяць і Сонце знайшли дорогу одне до одного, об'єднавшись. І пройшло вже два місяці, але травма травневого вечора не вщухала — лише сильнішала з кожним заходом сонця, і я не знав, чи не є ці сутінки останніми? Наша заява до поліції, писана непевною рукою Лілії, загубилася серед численних подібностей, але бажання мовчати про жахливости того вечора, на щастя, було поборете, у чому я вбачав нашу особисту перемогу. Але я чекав. Все минуле потроху відходило, зникало і лише поверхневі розмови про глибоке, непересічне, залишалися з нами. Та чи має воно сенс, чи є воно дійсно важливим? 

Швидкоплинно минуло літо, залишившись, як завжди, купкою споминів і асоціацій. Осіння пора принесла нових учнів, колег та мою повну відчуженість. Я все згадував той травневий день, який я провів в очікуванні на неї, не зважаючи на роботу, але аж ніяк не думав залишатися у тому стані назавжди. Лілія тепер навчалася у випускному класі і після уроків тікала до численних репетиторів, заняття з якими коштувало нам чималих грошей. Влітку ми трохи підробляли на ринку, продаючи вирощені фрукти. Потім, коли наші мізерні запаси скінчилися, ми взялися за її стару спеціальність — рибу. Сморід, яким тхнув одяг, волосся і звичайно ж руки. Сморід, що не вимивався. Товпи людей, що кожного ранку ринули до по свіжу рибу, безперестанку перепитуючи, бо глохли від базарного шуму. Сусіди по “бізнесу” переманювали до себе наших покупців, і вже наступного разу я бачив, як вони підходили до баби Зини, що стояла у своєму незмінно-рожевому вбранні з пухнастим ведмедиком на фартушку. Вона багато говорила, і лише якісь нісенітниці, що підтримувала моя Лілія, бо так само любила порожні говоріння, позбавлені мети, але наповнені псевдосенсом. І всі зароблені тоді гроші ми відкладали на її репетиторів, бо дівчина мала отримати вищу освіту і гарну професію, яку вона буде любити не з під палки, а щирою любов’ю, аби її кохання до світу нікуди не зникало.