Епілог

Я плакала. Перегоратала щойно написані сторінки і плакала. Потім поверталася до блокнотів і звірялася. Кінець моєї роботи настав. І це навіть не полегшення, і зовсім не щастя — скоріше спустошення. Повна нестача сил. Я змучилася розбирати його хаотично нашкрябані думки на жовтуватому папері, постійно відмахуючи почуття власної поганости. Він лишив це завдання, проіґнорувати яке, значило б забути його. Було важко, але я йому вдячна, бо ніколи б в житті не наважилася на подібну авантюру, що зовсім не типова для мого статусу, віку та, для деяких старовірів, статі. 

Тоді я повернулася зі школи. Встала з автобусу в пізній, малосніжний вечір, і за звичкою, навіть не оглядаючись на машини, що могли раптово виїхати з-за двох поворотів, перейшла дорогу. Була п’ятниця. Вглиб вулички чувся дитячий гамір, а десь позаду велася жвава балаканина сусідок про світле минуле. Я згадала нашу вчорашню розмову за вечерею, де саме розмірковувала про такі-то розмови. Я розповідала Вікторові, що люди старшого покоління звикли говорити про минуле, частіше, аніж вони говорять про теперішнє, а якщо і говорять то в контексті минулого, зовсім іґноруючи майбутнє. Для них цього майбутнього просто не існує, можливо тому, що їхнє життя наближається до завершення? Віктор уважно мене слухав, не перебиваючи, як це бувало зазвичай. Я дивувалася цьому його спокою, але намагалася вести розповідь далі, логічно і послідовно. Та на половині моєї "лекції" він нарешті озвався, мовивши, що не всі люди минулого вихваляють те саме минуле. "Я лише і живу думками про майбутнє і заради цього майбутнього", — замріяно мовив Віктор. Тоді я нічого не зрозуміла. Я лише витримала недовготривалу павзу, відхтовхуючись від його недолугого порівняння себе із "старшим поколінням", продовжила говоріння далі. І коли наступного вечора я поверталася додому, вслухаючись у випадковість розмови сусідок, мені вже хотілося якомога скоріше поділитися з Віктором думками. Мені хотілося, аби він знову, як зазвичай, м'якістю обох рук охопив мене щоміцніше, і я загубилася в його обіймах. На кінечність нашої вічности я зовсім не розраховувала…  

Я натхненно штовхнула двері паркану вперед і, поспішливим хвиськанням, дійшла до дверей будинку. Вікна, що виходили на двір світилися темрявою і я подумала, що Віктор грає на маленькому фортеп’яно, а стомившись, спостерігає за набридливими голубами на задньому подвір'ї; вони чомусь дуже полюбили це дещо закинуте місце. Але, опинившись у холодному коридорі, в хаті не розвиднілося. Скрізь панував морок. Я не вмикала світла. Я чомусь була переконана, що у цій темній загадковости є деяка запланована романтичність. Не знімаючи верхнього одягу я пройшла до вітальні, почергово оглядаючи кожну з кімнат. У нас їх було дві: спальня і мій робочий кабінет, що Віктор облаштував для мене у жовтні, і я сподівалася того грудневого вечора побачити його там, але всі кімнати охопила порожнеча. Заморено я зайшла на кухню, і нарешті звільнилася від важкезних зимових кайдан, кинувши пальто на стільчик. Я взялася телефонувати і, слухаючи зловісність павзи, помітила папірець, а поруч стопку книжок і конверт на останній. Вуличний ліхтар, безсовісно підглядав за мною, а коли я піднесла листочок ближче, аби вчитатися, світило неначе наблизилося. Текст розпливався від нестримного тремтіння руки — я передчувала гіркі сльози та гучне ридання. Але нічого окрім нашкрябаного “Кохаю” розмашливим жестом олівця, не було. Порожній листок А4 і лише одне слово, яке нічого не пояснювало. Тож я дзвонила далі, але мій “абонент” був недоступний. Я почала втрачати контроль — навіщо вся ця робота з психологом, коли я знову падаю у провалля власних тривог? І через що? Через його численну відсутність, яку можна пояснити тисячами причин, а не однією найгіршою. Але я здалася. Я увімкнула мляве тонке світіння над раковиною і всілася за стіл плакати. Живіт бурчанням озивався до мене, бо я зовсім нічого не їла з самого ранку. Та я не шукала поживи, а просто плакала і коли плакати стало нічим, очі висохли і вже воліли заплющитися, я знову помітила стопку книг з конвертом на вершині. Якось сильно билося моє серце від цієї гори невідомого писання, яку я боязко переставила на їдальний стіл, і кинувши гнівний погляд ліхтарю-шпигуну, потягнулася до книг. Таємничий конверт впав додолу і я вже не мала сили нахилятися по нього, тож звернулася до найвищої книги. Але то виявилася зовсім не книга, а щоденник — товстенький, чорний і, здається, шкіряний. Я перегорнула декілька порожніх сторінок, помітивши вирвані нерівности між листками. І на п'ятому розвороті мене урочисто зустрів п'ятнадцятирічний Віктор, що своєю підлітковою рукою, робив перші особисті записи, вкладаючи літери на правий бік, особливо не зважаючи на їх охайність. Віконні шибки розбивав зимовий дощ, заважаючи ліхтареві читати разом зі мною. Тої ночі я не спала. Тої ночі я читала його щоденники — кожен. Перший з яких він почав казкою про Місяць і Сонце. Я вчитувалась в його хаотичність думок, що аж ніяк не систематизувалися з віком, а лише набули ще більшої розхристаности. Його абсолютну точність і детальність, якими він заповнював безкінечність сторінок. Він занотовував все, від чого якість оповіді страждала, і деколи, зайва пунктуація, або часто пропущені чи недописані думки, заважали швидко промайнути речення очима. Але він був щирим. І лише під ранок я зрозуміла те кинуте запискою “Кохаю”. 

Написати. Що написати? Який ще роман? Книгу? Оповідання чи бодай вірш — я не зможу. Я замала для цього, я не готова відкривати холодний, сніжний папір на комп'ютерному екрані і торкатися клавіатури, вигадуючи речення за реченням. Мене вистачить всього на три сторінки. На три страшно примітивні сторінки, де Вікторова хаотичність в порівнянні здаватиметься найструктурнішою писаниною світу. І як не журналістика то що? То що, Вікторе? 

Того дня я не пішла до школи, навіть не повідомила про свою відсутність — я зникла на один день, аби зрозуміти, куди зник Віктор. Я чекала на нього. Від того чекання відкрила текстовий редактор на комп'ютері, вдивляючись на чорну вертикальну паличку, що кожної неспокійної секунди зникала, а наступної секунди з'являлася. А тепер, коли робота завершена, ця неспокійна паличка мене аж ніяк не турбує — вона просто сповіщає про кінець, якого я чекала. Холодна кава поруч більше не відволікає, а зникнення Віктора навіює сумну вдячність. У конверті лежали гроші. Великі гроші, походження яких було мені невідомим. Я мала лише підпис на звороті конверту "На мрію" і купу риторичних запитань, що мукою, важкістю поступово знищували мене, тож я писала. Кожен день, тиждень, місяць, пів року. Просто писала, бо він так хотів. Бо він говорив про якесь кохання… Я написала книгу.