Ліля. Руде диво.

11

  Ми з Лілею переглядали всі можливі вакансії аби знайти мені роботу. Я був вельми здивований тим, що вищої освіти у нас в країні не очікують хіба що від прибиральника. Куди б ти не хотів влаштуватися, хоч у супермаркет, всюди від тебе чекали диплому та ще й бажано стажу. Коли і де брати той стаж залишалося незрозумілим.

  Я пригадав студентські роки. Люди в нашій групі поділялися на дві категорії: або безтурботні мажори, які мало переймалися навчанням. Або ж малозабезпечені, проте амбітні молоді люди, котрі вгризалися в освіту, як в останній шанс покращити свій рівень життя. Таких була меньшість. Але й вони були настільки зануреними у свої конспекти, що якби ще й пішли працювати, то не спали б взагалі…

  Мені захотілося поскаржитися Лілі на все. Сказати, як мене дістали ці пошуки роботи і купа нелогічних оголошень. Прийдіть до нас, покажіть червоний диплом, поспілкуйтесь з нами декількова мовами, пройдіть тести, довівши свою стресостійкість, продемонструйте навички програмування, здивуйте нас ще чимось. І тоді-і-і, подивишись на вас ніби на останнє лайно, ми запропонуємо вам роботу з оплатою в тисяч так вісім. Але з перспективами кар`єрного росту. Кар`єрного росту доведеться чекати, ніби манни небесної. Сидіти на своєму сірому та убогому робочому місці, на якому ніколи не знадобиться ані знання мов, ані щось більше за алгоритм завчених дій взагалі. І чекати-чекати-чекати. Чекати скорішого закінчення робочого дня, неділі, відпустки, пенсії… Зрештою, провести все своє життя в очікуванні чого? Старості? Кінця? А воно ж таке цікаве та різнобарвне, що хочеться охопити його повністю!

  — Ей, ти про що задумався? Ти взагалі мене чуєш? — Дівчина легенько штовхнула мене у плече і я відчув у її голосі нотки образи.

  — Вибач, Лі. Я щось задумвся. Пробач. Що ти там говорила?

  — Я сказала, що мені вже час йти. Роздавати листівки. Я ж говорила тобі. В цьому місяці у мене мало замовлень. Вважай, малюю сама для себе.

  — Не малюєш, а пишеш. — Виправив я. — До того ж скоро виставка.

  — Пишуть ті, чиї роботи зараз у мезеях. А я – малюю. Виставка дійсно скоро, але вона мене не прогодує. Тому потрібно трохи й попрацювати. До речі, можеш приєднатися, якщо бажаєш.

  — Ти замовиш за мене словечко перед своїм роботодавцем? — Я вирішив трохи пожартувати і розрядити атмосферу.

  — Не переймайся, там твій диплом не знадобиться.

  Я вперше зловив себе на думці, що навіть не знаю на кого саме навчалася Ліля. Для мене вона – художниця, чудова господиня і дуже симпатична дівчина. Але я ж маю ідентифікувати її також за професією. Я ж не тварина якась, щоб цінувати в жінці тільки ноги чи гарне волосся.

  — Лі, а в тебе який диплом?

  — Ніякого. — Роздратовано буркнула вона і я помітив легкий рум`янець на її обличчі, так ніби їй стало соромно за сказане.

  — Тобто, ніякого? — Посміхнувся я. — А ти гарна актриса, навіть почервоніла. Ну, я розмумію, що на юриста, економіста чи медика ти не навчалася. Але все ж таки… Якийсь факультет дизайну, тощо…

  — Я не навчалася. — Холодно і стримано повторила Лі. Її погляд став крижаним.

  — Тобто? — Ніби папуга гнув своє я. — А, ти не захотіла закінчувати виш? Тобто гра, протест? Здивований. Ну добре, хто ти, швея, повар-кондитер, флорист? На кого там ще вчать у наших ПТУ?

  — Я не знаю на кого там вчать у ваших ПТУ. Я ж сказала, що у мене немає диплому.

  — Взагалі?

  — Взагалі. У мене є тільки атестат про повну середню загальну освіту.

  — Ти не жартуєш? — Я навіть не розумів, навіщо запитую все це. Просто не міг повірити у сказане.

  — Я не жартую.

  — Але чому, Лі? Ти ж розумна дівчина. У тебе є родина врешті-решт. Чому на тебе ніхто не вплинув? Не підказав?

  Тільки зараз я зрозумів, що бовкнув зайвого. Насправді, я нічого не знав про Ліліну родину. Окрім того, що колись у неї була сестра Злата, яка померла від важкої хвороби.

  — У мене немає родини. У мене була родина. — Пояснила вона. — Тепер моя родина – це друзі.

  — Вибач.

  — Якщо, будеш роздавати листівки, то ходімо. Ні, то залишайся. — Байдуже промовила дівчина.

***

  Десять років тому…

  Злата ніколи не брала мене з собою. Коли вона йшла з дому, я залишалася сама. Зазвичай, це відбувалося ввечері. Поверталася вона пізньої ночі. Тихенько заходила, намагаючись не розбудити мене. Насправді, в неї це виходило кепсько. Вона завжди щось зачіпала та перевертала. Цокотіла підборами по старій і без того трухлявій підлозі. З тих пір я зненавиділа підбори. Але сестру любила так же сильно.

  Закутавшись ковдрою по самісінькі вуха, я вдавала що міцно сплю аби не засмучувати сестру даремно. Насправді, я ніколи не спала до її приходу. Лише після того, як Злата опинялася дома і у її кімнаті гасло світло, я заспокоювалася і засипала з легкою душею. Тому що знала, що моя єдина  рідна людина вдома. Я не сама.

  Коли мені виповнилося дванадцять, сестра сказала, що я вже доросла і можу виходити гуляти разом з нею. Так я познайомилася зі Змієм, Бородою, Фіною та Кірою. Борода був старшим від мене на чотири роки, як і Злата. Змію було  п’ятнадцять. Дівчата ж були старшими від мене всього на рік.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше