17

  — Ну що, привіт молодим та перспективним!

  У холі мене зустрів Ігнат Богданович власною персоною. Сьогодні він не здавався таким зверхнім та серйозним, як першого разу. Навпаки навіть товарисько похлопав мене по плечу. Які метаморфози!

  — Вадиме, зараз так мало дійсно розумних, гідних спеціалістів. — Тихим тоном промовив він, ніби довіряв мені страшну таємницю. — Але я завжди вірив і віритиму у молодь. За вами – майбутнє. І я щиро сподіваюся, що ти виявишся талановитом фінансистом і не підведеш нашу компанію.

  — Дякую за таку високу довіру авансом. — Ошаліло промовив я, будучи не в змозі остаточно повірити у такий фарт.

  Мені все здавалося, що це якийсь безглуздий розіграш і зараз мені заїдуть в пику піцею, замість того щоб показати новеньке та комфортне місце праці. Випадок, що стався на квартирі у Марка, час від часу оживав у моїй свідомості і від цього ставало вкрай неприємно.

  Ми піднялися на третій поверх і направилися до кабінету головного. Прямо біля дверей нас зустрічала секретарка Анжеліка, яка цього разу дивилася в мою сторону цілком привітно.

  — Кави, чаю? — Медовим голоском запропонувала вона.

  — Як завжди. — Кинув велий бос.

  — Мені просто води, будь ласка. — Попросив я.

  Ігнат Богданович сів за стіл. Його кресло було втричі більше, ширше і розкішніше, ніж стільці, що пропонувалися для гостей. Він зовсім не приховував, а всіляко демонстрував власну статутність. І це викликало таку ж відразу, як і жіночі груди, що не прсото виглядають з-за декольте, а майже випадають з нього.

  Певно, самолюбство мого майбутнього шефа або ж досягло свого апогею, або перебувало у фазі загострення. На спинці його кресла висіло хутро якогось вбитого звіра. А підлокотники були оздоблені чималими золотими фігруками левів, які ніби охороняли та водночас возвеличували свого господаря. Я міг би тримати парі, що льви були дійсно відлиті з золота, до того ж високої, а не 375 проби.

  — У тебе буде власний кабінет. — Тим часом продовжував старий дивак. — Кар’єрний ріст та премії. Але працювати маєш належно.

  — Само собою.

  — Зараз я введу тебе в курс справ. А потім покажу твоє робоче місце.

***

  Артур нікому цього не показував, ані дружині, ані коханці. Але насправді у нього боліло серце за сином. Він сумував за Вадимом, хоча бачив його зрідка навіть тоді, коли той жив разом з ними. Чоловік постійно був зайнятий роботою та справами. А якщо не роботою, то «перемовинами» з діловими партнерами десь у сауні чи ресторані. Хоча… це також давно стало його сірою рутиною, а отже, можна сказати, також роботою. Та й син постійно був в універі або ж шорхався по клубам. Час разом вони дійсно майже не проводили.

  Він згадав свою небагату, проте щасливу юність. Тато завжди знаходив для нього час, бо був вільний одразу, тільки-но закінчувалася червгова зімна на заводі. Він ніколи не працював понаднормово і не виходив у вихідні. Грошей майже ніколи не вистачало. Але вони ходили разом рибалити, збирати гриби, каталися на велосипедах, татко вчив його грі на гітарі, а коли Артурові виповнилося 18, батько став дозволяти йому небачену розкіш: розливне, холодне, пінне пиво. Цілий келих. Раз на тиждень.

  Пиво розливала жіночка років тридцяти. В міру пухкенька і дуже приваблива: світлі довгі кучері, зелені очі і акуратний, проте виразний ротик. Зеленому Артуру вона здавалася дорослою, недосяжною і магнетичною. Ех, були часи… А потім він якось неправильно розставив пріоритети у своєму житті. Що він зробив не так? Перше кохання, ранній шлюб, багато роботи, успіх, гроші.

  Це все чудово. Це все правильно. Але… чому він навчив власного сина? Так, він повністю забезпечив його фінансово. Артур стомлено тер скроні, час від часу роблячи нові ковтки коньяку з пузатого келиху, думав і аналізував. Батько навчив його всьому: працювати з деревом, стріляти, водити  та ремонтувати автівку. З Вадимом же постійно займалися репетитори. Так, він чудово володів англійською, французькою та німецькою, хоч і більше полюбляв бити байдики, аніж дійсно навчатися. Проте його син жодного разу не був на рибалці, не ганяв на мотоциклі і навіть, за потреби, не міг би поміняти в домі лампочку, якщо б та перегоріла. У нього не було жодних навиків до звичайного, простого, буденного життя. І вперше за весь час Артур відчув свою провину за це.

  Він зарано відлучив від себе Вадима. І боявся навіть подумати, що відчуває Каміла, як мати. Як би там не було, але дружина дійсно любить його, раз не стала противитися його волі і навіть пережила розлуку з сином, хоч  вже і дорослим. Проте чоловік чітко розумів одне: він ніколи не зробить крок назад і не визнає публічно свою неправоту. Нехай краще всі думають, що він жорсткий та принциповий, аніж вважають його ганчіркою.

  Ні, вибачатися перед сином він не буде. Як і вмовляти повернутися додому чи нести йому на блюдечці грошики. Але за послугами до приватного детектива він звернеться. Обов’язково. Це хоча б допоможе вберегти сина від серйозної халепи. Хоч Вадим буде і далеко від нього, але його вчинки завжди будуть перед очима Артура, ніби на долоні. А там… подивимось. Якщо спеціаліст виявиться дійсно надійним, може ще й за Камілою простежить. Чоловік все так же не вірив у те, що дружина може йому зраджувати. Але стовідсоткова впевненість у цьому додасть трохи спокою у його нервове та сповнене стресів життя.