23

  Рівно через тиждень, як і обіцяв, детектив знову завітав до кабінету Артура. Він  був одягнений  у те ж сіре пальто та чорний капелюшок. Тільки цього разу його взуття, сумка та шарф були не темно-зеленими, як при першій зустрічі, а темно-фіолетовими.

  — О, бачу, Ви не з пустими руками, Вікторе! — Схвально промовив чоловік, беручу купу роздрукованих світлин. — Що вдалося дізнатися?

  — Вся детальна інформація є у моєму звіті. Завдяки ній Ви можете ознайомитися з графіком Вадима погодинно. Якщо ж розповісти про все в декількох словах, то наразі хлопець живе у сорока кілометрах від міста. Щодня їздить у громадському транспорті на роботу. Працює у фірмі «IGnat+». Влаштувався туди нещодавно, але гарно себе зарекомендував.

  Ця звістка, ніби ножем, неприємно полоснула серце Артура. То син влаштувався працювати до його найзапеклішого ворога! Звичайно, вважати це зрадою та цілеспрямованим кроком він не міг, оскільки Вадим ніколи не цікавився справами бізнесу. Йому що «IGnat+», що будь-яка інша шарашкіна контора – все на одне обличчя.

  — Хм, дивно. — Все ж роздратовано буркнув він. — Зазвичай сина виганяли звідусіль, мов шкідливого кота. А тут гарно себе зарекомендував, та ще й в короткий термін.

  — По-перше, він завжди затримується на роботі. По-друге, навіть колеги за обідом гарно про нього відзиваються.

  — Як це на нього не схоже… Раніше Вадим міг затриматися лише у нічному клубі. Це була стеля його можливостей. А тут… ну ви тільки подивіться ну цю бджілку-трудівницю. І що колеги навіть не вважають, що таким чином мій син хоче просто вислужитися перед начальством?

  — Судячи з їхніх розмов, ні.

  — Невже поїздки у громадському транспорті зробили його простішим? Дива та й годі!

  — Також він зустрічається з дівчиною. Її звуть Ліля. Вони сусіди.

  — Що за Ліля? — Погляд Артура на мить зупинився, а ніздрі ледь помітно розширилися.

  Він став схожим на звіра, котрий почуяв здобич.

  — Художниця. Офіційно ніде не працює. Перебивається непостійними заробітками.

  — І це все, що Ви можете розповісти про неї, Вікторе? — Нетерпляче запитав Артур.

  — Ви замовили стежити за Вашим сином, а не його другою половинкою. _ Нагадав детектив.

  — Так. Ви праві. — Відповів чоловік і підійшов до сейфу.

  Через декілька хвилин, діставши гроші, він додав:

  — Я хочу знати все про нову пасію сина.

  Артура збентежила одна річ. На всіх фото поряд з рудоволосою незнайомкою, його син виглядав доволі щасливим. Зазвичай, його вигляд був байдужим у присутності прекрасної статі. Тому що хлопець завжди перебував в оточенні красунь. Звичайно, ця руда була далека від ідеальної глянцевої картинки, проте певний шарм та чарівність відчувалися навіть через фото. Мабуть, в житті від неї йде така енергетика, що втриматися дійсно складно, аби не спокуситися на все це: вогняні кучері, миле обличчя, соковиті форми.

  Але художниця… Ще й безробітна. Чи така пара потрібна його сину? Чи внуків від такої кралі хотів би мати Артур? Ні, ні і ще раз ні. Та й взагалі, капітал потрібно примножувати. Ось звести б Вадима з Олесею – донькою столичного партнера. То інша справа! І дарма, що носить брекети, не слідкує за волоссям та фігурою. Зате, які статки! Які банківські рахунки! Які фінансові можливості! Хоча та Олеся – дівчина не проста. Хоч і страшна, проте розумна і розсудлива, за першого бовдура не вискочить. Той випадок, коли вмовляти доведеться обох: одного – покохати страшка, а іншу – дурня. А це вже справа марна… Майже місія нездійсненна.

***

  Попереду були вихідні! Цілих два дні, коли я міг більше не бачити писок Ігната Богдановича і насолоджуватися присутністю Лілі не просто, як подруги, а саме коханої жінки. Прокинулося ми доволі рано, не дивлячись на те, що не спали майже цілу ніч. Довго лежали у ліжку, обмінюючись лише лагідними поглядами замість слів. Всі слова стали зайвими. Між нами уже все було сказано. Хотілося надолужити саме тактильні моменти.

  Чомусь більшість вважає, що справжнє кохання виникає тоді, коли з людиною можеш і хочеш говорити годинами напроліт. А я все ж переконаний, що це більше про дружбу та спільність інтересів, аніж про кохання між чоловіком та жінкою. Коли поряд з коханою людиною легко та навіть приємно мовчати, це відчуття на вагу золота…

  Як справжня жінка, Ліля першою порушила наше солодке мовчання:

  — Знаєш, я так хочу до моря… — Мрійливо повідомила дівчина.

  — Зима на носі. — Нагадав я.

  — Саме тому і хочу. — Зітхнула вона.

  — Ну, вибачай, поки Богданович не платить мені так, аби ми могли з легкістю полетіти до Турції чи Єгипту. Це хіба що, якщо влазити в борги.

  — Не потрібно в борги. — Посміхнулася Лі. — І до Турції чи Єгипту також не потрібно. Море від нас не так вже й далеко. Бердянськ, Приморськ відносно поряд із Запоріжжям.

  — Бердянськ та Приморськ? — З легкою брезгливістю запитав я. — Чесно кажучи, навіть не був там ніколи.

  — О, здається в тобі прокидається старий мажор та сноб? — Розсміялася дівчина. — Що Вадику, давно піцою по писку не отримував?