25

  — Мамо? Оце так несподіванка! — Зрадів я. — Дуже радий тебе бачити!

  Каміла підійшла до сина і міцно його обняла:

  — Привіт, синку! Вибач, що не могла вирватися раніше.

  — Та це навіть добре! — Заспокоїв її я. — Ти навіть не уявляєш, який я був взмилений, поки тривали пошуки роботи. На краще, що ти не бачила мене у тому стані. До речі, ти вже познайомилася з Лілею?

  — Ну що за питання? Ми вже встигли не лише познайомитися з твоєю мамою, а й навіть приготувати вечерю разом. _ Дівчина підійшла і поцілувала мене у щічку.

  — Нічогенько ви тут без мене розважаєтесь! Сподіваюся, продуктами хоч не кидалися одна в одну? Бо дві жінки на кухні – це біда.

  — Нічого подібного. — Надувши губки, заперечила Лі. — У нас тут мир, спокій та суцільна ідилія.

  — Тоді давайте скоріше вечеряти. — Запропонував я. — Бо я голодний, ніби вовк.

  Наш майже сімейний вечір минув у чудовій легкій атмосфері. Ми їли смачно та не поспішаючи, багато жартували. Спілкувалися цікаво та невимушено. Хотілося, щоб цей час тягнувся якомога довша, тривав вічно, але він промайнув неймовірно швидко.

  — Скоро вже північ! Оце я засиділася з вами! — Каміла з тривогою поглянула на телефон.

  — Мамо, залишайся ночувати у нас. В такий час я тебе вже нікуди не відпущу.

  — Але я ж на машині.

  — Це не важливо. — Заперечив я.

  — Добре, тільки треба зателефонувати Артурові. Попередити. Певно, він буде розлючений, що я поїхала до тебе без його відома. Ще й на всю ніч. — Вагаючись відповіла жінка.

  — Дозволь, я сам з ним поговорю.

  — Ти хочеш поговорити з батьком? — Здивовано перепитала вона. — Ти у цьому впевнений, Вадиме?

  — Так.

  Я вийшов у іншу кімнату, залишивши жінок наодинці, і зателефонував батькові. Я очікував, що це буде важка та неприємна розмова, яка можливо зіпсує моє враження від сьогоднішнього чудового вечора. Але краще нехай мій гарний настрій зійде на нівець, аніж буде хвилюватися мама.

  Недарма кажуть: розраховуй на краще, але очікуй найгіршого і ніколи не розчаруєшся. Я був доволі здивований, коли батько поговорив зі мною тихим та спокійним тоном. В його голосі не було звичного снобізму, сарказму, грубості та зверхності. Він говорив зі мною, ніби з рівним собі. В його словах навіть чулися нотки поваги та небайдужості.

  Можливо,  так зійшлися зірки. А може мій батько не така вже й погана людина, але він навіть не розізлився, дізнавшись що мама приїхала до мене без його дозволу і залишається на усю ніч. Навпаки попросив, щоб я передав їй привіт і поцілунок в щічку.

  До вітальні я повернувся у піднесеному настрої:

  — Ма! Тато передає тобі привіт! — Я підійшов і поцілував її у щічку. — Сказав, щоб ти ночувала тут і ні за що не переймалася.

  — Справді? — Немов не вірячи власним вухам відповіла вона. — Тоді  я й справді залишуся у вас. Втомилася. Не хочу сідати за руль.

  — І правильно. — Промовила Лі. — Я постелю Вам.

  — Дякую тобі. — Посміхнулася Каміла. — Я якраз хотіла поговорити з Вадимом наодинці.

  Я помітив, як на обличчі Лілі відобразилося хвилювання. Певно вона подумала, що моя мама хоче поговорити щі мною якраз про неї. Лі чогось боялася. Скоріше за все бути неприйнятою моєю родиною. Проте дівчина швидко посміхнулася, сховавши з обличчя щиру, але зайву емоцію, і якомога життєрадісно відповіла:

  — Без проблем! Не заважатиму.

  Коли Ліля вийшла з кімнати, обличчя моєї матері стало більш похмурим та сумним. Навіть стомленим та дещо роздратованим:

  — Вадику, синку, раз сьогодні я вже не сідатиму на руль. Налий мені, будь ласка, коньяку або вина.

  — У нас лише вино. — Попередив я.

  — Та будь-що. Сьогодні я і на горілку погоджуся.

  Я з тривогою поглянув на маму. Ще ніколи не бачив її у такому стані. Моя завжди витончена матуся з ідеальними манерами. Моя Каміла, яку я до десяти років взагалі переважно називав на ім’я. Моя подруга, моя старша сестра, на яку з чоловічою цікавістю задивлялися мої однокурсники. Вона завжди була значно молодшою морально та фізично, аніж говорив про це паспорт. Документ явно щось путав.

  Тільки тепер, роздивившись маму дуже втомленою, пізно вночі, зблизька, я зрозумів настільки сильно вона постаріла. Я жив своїм життям і навіть не помічав того, як моя вічно молода Каміла перетворюється на звичайну жінку солідного віку. Боже, та у її віці у людей зазвичай з’являються перші серйозні недуги. А я цим навіть ніколи не цікавився.

  — Ма, ти часом не захворіла? — В моєму голосі чувся страх за близьку, кохану та дуже дорогу мені людину.

  — Що виглядаю так кепсько? — Стомлено промовила вона. — Жалюгідна бабця, стара ондатра?

  Моєму здивуванню не було меж:

  — Матусю, що це за депресія? Ти ніколи не дозволяла собі таких виразів.

  — Я просто ніколи не дозволяла собі бути справжньою… Знаєш, з таким чоловіком, як твій татусь, це доволі складно! — Зі злістю у голосі промовила вона.