Ліля. Руде диво.

28

  Антон був чоловіком без віку.  Дивлячись на нього неможливо було зрозуміти,  скільки йому років: двадцять вісім (тільки він дещо втомлений), чи всі сорок п`ять (і він на них чудово виглядає).  На його обличчі не було жодних ознаків старіння чи не доглянутості: зморшок, птозу, синців під очима, розширених пор чи капілярної сіточки. Ідеально рівний тон шкіри. Білосніжна посмішка. Світло-русяве волосся без жодної сивини.  Погляд, не настільки спокійний аби нагадувати очі мертвої риби, але і не настільки енергійний та жвавий аби асоціювати його з невротиком. Все дозовано, все ідеально. Проте, очевидним було одне: цей доглянутий чоловік, одягнений стильно, стримано та зі смаком дуже любив себе, хоча був явно не молодиком.

  Саме таким пам’ятала його Ліля, і саме таким зустріла його у Запорізькому аеропорті. Хоч і не бачила його вже багато років, але він зовсім не змінився. Антон був непідвласний часу.

  — Привіт! — Ще здалеку замахала йому Ліля і побігла назустріч.

  На його обличчі виникла щира, непідроблена усмішка:

  — Ти єдина жінка, яка могла зустріти мене у аеропорті. — Промовив він. — Раніше це робила тільки моя нині покійна матір. Іншим же це навіть не спадало на думку.

  — Ну, Антон, ти сам обираєш собі таких. — Легко промовила дівчина.

  Не дивлячись на різницю у віці та статусі, вона трималася вкрай легко з цим чоловіком, недосяжним більшості жінок, як примарний принц на білому коні.

  — Так, я вмію обирати жінок, які використовують час раціонально. — Знову посміхнувся він.

  Тільки но вони вийшли з аеропорту, як за ними під`їхала чорна іномарка з тонованим склом. Антон ніколи не користувався послугами таксі.  Але у кожному місті мав особистого водія. Його справа передбачала часті поїздки країною,  і автівка з водієм за кермом сприймалася ним всього лише як необхідність, а не зайва розкіш.

  — Про що ти хотіла поговорити? — Одразу перейшов о справи чоловік, який також надавав перевагу тому, аби використовувати час раціонально.

  Але дівчині не хотілося говорити при сторонній людині і вона підбирала потрібні слова, аби не нав`язливота делікатно змінити тему розмови. Антон, який був значно старшим та мудрішим від неї, відчув її незручність та заспокоїв:

  — Можеш не перейматися. Все, що звучить поряд з моїми людьми, назавжди залишається у цьому фокусі «тут та зараз» і ніколи не йде далі.

  — Антоне, мені здається  я закохалася в одного хлопця. Але я не пара йому не рівня. Його родина забезпечена та зверхня.  Маму  я бачили особисто. А за батька мені й розмов вистачило. Той навіть поріг мого будинку ніколи не переступить.

  — Забезпечена, кажеш? То я на їх рівні просто бідний студент? — Вирішив пожартувати чоловік аби трішки розрядити атмосферу.

  — О, ну що ти, звичайно ні! На фоні твоїх можливостей та статків, їх родина – це як студентська комуна. Ентузіазм і нічого більшого.

  — Добре. Мені вже подобається! Так і сприймай їх саме такими. А не зверхніми та забезпеченими. І взагалі, від тебе слово «забезпеченість» звучить ніби це якийсь гріх.

  — Та не гріх, ну звичайно ні. Просто через той бізнес та двоповерховий будинок вони відчувають себе босами життя. І це так смішно, розумієш?

  — Розумію. — Погодився Антон. — Мені також завжди смішно з таких людей.  Така потіха, коли звичайні підприємці сприймають себе ледь не давньоримськими імператорами і з гордістю заявляють: «Я створюю робочі місця». Так, ніби: «Я за власні кошти утримую весь цей плебс».

  — Ти мене розумієш, Антоне. — Сумно зітхнула вона.

  Якийсь час між ними стояла повна тиша. Після чого чоловік задумливо промовив:

  — Лі, а особисто тобі не набридло гратися у вуличну дівчинку та вільну художницю?  Ні, ну чесно, ця роздача листівок на вулиці це так по-дитячому…

  — Ти ще все слідкуєш за мною? — Посміхнулася вона.

  — Не слідкую, а цікавлюся твоїми справами. — Поправив він. — Це різні речі, я повинен знати, якщо щось піде не так.

  — Ти мені нічого не винен, Антоне. І так стільки всього зробив для мене. Якби не ти… Я напевно уже давно зустрілася б зі Златою.

  — Вона все сниться тобі? — Поцікавився чоловік.

  Ліля підняла договори вказівний палець:

  — От що неможливо зробити ні за які гроші,так це слідкувати за снами людини.

  — Ти знову права. За гроші це дійсно неможливо. Але відчувати сни іншої людини цілком реально, якщо відчуваєш її душу. Тільки… своїх людей ми зустрічаємо раз у житті, і  як правило втрачаємо через власну молодість та дурість.

  — Як ти зараз влучно говориш. — Зітхнула дівчина. — Я так не хочу втратити Вадима через власну дурість, яку натворила ще у глибокій юності.

  — Отже обранця серця звуть Вадим. —Підсумував чоловік. — Він нічого не знає про твоє минуле?

  — Знає, але лише частину. Найбільш прийнятну та пристойну, так би мовити.

  — Ти не зробила нічого такого за що варто засуджувати себе до кінця життя.

  — Я зробила все можливе ля того, аби суспільство засуджувало мене до кінця життя. Мій власний осуд тут уже не потрібен.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше