Льєн

4. Гра в піжмурки

Ще кілька днів пройшли спокійно. Юрко ходив до школи, потім вдома вчив уроки разом з Льєном, якому все було цікаво, зокрема Юрин ноутбук з доступом до Інтернету. Ганна була зайнята своєю вчительською діяльністю.

Вранці Юрко вже був у школі, а Ганна провела лише один урок і вже повернулася додому. Вона прибирала на кухні, Льєн поруч дивився у вікно.

- Ганно, я хочу на випускний бал! – сказав Льєн.

- Що ти там робити будеш?

- Я стільки фільмів на цю тематику переглянув за останні дні, що хочу побувати там!

- Добре, візьму тебе з собою. Я не знаю, які ти фільми дивився, в нас тут випускні без конфузів всяких відбуваються! Хоча, якщо я тебе з собою візьму … Тільки це аж в наступному місяці!

- Чудово, я тобі нагадаю. А в школу з тобою можна? Ну на уроки?

- Ой, ні! Ти дуже правильний, як для школи. Пий краще молоко.

- Так, молоко смачне.

- Льєне, ти казав, що тільки родичам прислужуєш. Ну, що по одній родовій ліній переходиш, правильно? А як ти тоді до жінки потрапив, що плакала в полі? А потім до пані з сорочкою? Щось не сходиться в мене твоя історія!

- Ой, тільки не треба  мене в чомусь підозрювати!

Чоловічок посміхнувся, повернувся до вікна і замовк.

Ганна підійшла до нього, нахилилася і прошепотіла йому на вухо:

- Так що?

Льєн підскочив.

- Тьху, злякала! Я задумався. Давно просто все це було. Скільки спогадів! Давно це було!  Море! Як я давно не був на морі! А ви на море на відпочинок не збираєтеся, часом?

- Не відволікайся!

- А, та то вони між собою родичками були.

- Точно?

- От, я тобі що «Жді мєня»? Звідки я знаю! Воно мені що? Треба?

Обличчя чоловічка стало рожевого кольору.

- Та спокійно! Ти чого? Звідки про таку телепередачу знаєш?

- Оришка могла допомагати в пошуках людей. Але не любила цю справу, бо багато сил витрачала на це. Тому вона так людям казала: «Пам’ятайте, що я не «Жді мєня»».  Я й сам хотів би розібратися. Але я лише відчуваю – є щось рідне між людьми чи немає. Розумієш?

 - Ясно. Ну добре. Завтра ввечері Оленка прилітає. Слухай, так а я не зрозуміла про ту що плакала в полі. Чому до неї забалакав? Ти в полі що робив? Ти що  трохи нервуєш?

Ганна побачила, що обличчя Льєна почало червоніти. Вона лагідно погладила його по голові. Чоловічок посміхнувся їй.

- Колись я служив у інших людей, але мене покинули в полі. А через кілька років я відчув в тому полі щось знайоме, як рідну кров колишнього господаря. Я заговорив, а вона почула. Так і почалася моя служба. Але вона дурненька була. Так і не зрозуміла нічого. Ну та пані була розумніша, все-таки в пансіоні навчалася!

- Тебе покинули? Як?

- Я не хочу про те! Краще розповім про Оришку. Так от та родичка пані, яка все хотіла мене здихатися… така зарозуміла була, лінива. (Льєн витягнув губи, зібравши їх трубочкою, та покрутив головою). Ще й жадібна! Уявляєш? Люди її боялися. Так от, якось вона захворіла дуже! Взимку на мосту їхала  і сани в річку впали. Звичайно! Зима холодна була, а на ній стільки одягу! Ой, я як згадаю, як її одягали! Ні, ти не подумай, я не підглядав! То так вийшло! І рейтузи і ото шось, шо навколо талії затягують! Ну оте! Корсет! Хто його придумав? А вона ж була не худа! А ще спідниці, якісь кофти, шуба. Сама не одягалася, бо лінива! А, я вже казав. Від батьків маєток в спадщину отримала й господарство, на тому й жила. А я їй казав, що рухатися треба! Що на свиню скоро буде схожа! А вона все мені каже: «Згинь з очей моїх! Як ти мені набрид! Ніякої користі від тебе!». Ображала мене, коротше. А я їй щоночі ковдру до ліжка пришивав. Так смішно було – спала вона, як в кармані! Не могла потім вилізти з-під ковдри!

- І що далі? Не відволікайся! Сани в річку впали і...!?

 - А,  ну так захворіла вона дуже. Ну в неї був племінник. Приїхав справи її переймати. У племінниці племінник, уявляєш! А ти хочеш, щоб я ще розбирався, якими ті дві жінки родичками були! Так от, вона йому розповіла легенду про поле з льоном і сорочку. Розповіла, що є сила в домі потойбічна. Ну, залишився племінник в неї жити, адже своїх дітей вона не мала! Та порозпитував у людей, що то за сила така. Був я з господаркою до її останніх днів. Хвороба сильна була. А я ж лікувати не вмію, тільки радити. А мене ж ніхто не слухав! Ну, перед смертю вона наказала слідкувати за племінником. А потім, через час якийсь, дружина його, ну племінника,  народжувала. І вдягнена була в тій самій сорочці. І важкі пологи дуже були. Думали, помре дитина. І от, сидів чоловік біля дружини, плакав і сказав : «Сило ти невідома, прийди в мій дім і збережи мою доньку! Я все своє майно людям пороздаю». І я прийшов.  Своє майно все – в них маєток був, поля, кузня- все роздав він людям. А люди що? Порозбирали все, дякували.

- І що? Добре все закінчилося! А як ти дитині поміг?

- Та підказав трохи, як краще вилікувати, а вони  двох дітей ще потім народили. Жили вони спокійно, але сусіди в них недобрі були. Тож переїхали вони жити до моря. Його донька, та що першою народилася, почала людей травами лікувати, потім і свою доньку навчила – Оришку. А як її чоловік помер, переїхала жити з дітьми ближче до Карпат. От так я у Оришки і лишився. Оришка дітей не могла мати, але люди завжди поруч з нею були. Вона нікому про мене не розповідала, навіть коли родичі хотіли щось випитати в неї. Вже як вона відчула, що недовго їй лишилося жити, то розповіла все Любі. Вчила її які трави збирати й коли, ділилася рецептами. Й мене їй довірила. А десь через тиждень, як я вже у Люби був, сказала, що бабця померла. І людей, до речі, Любка не лікувала. Отак знання довірили не тій людині. Ну, нехай. Добре, а я піду на сонці погріюся.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше