Розділ 2 Народження

Розділ 2

Народження

В лабіринті снів

Я себе зустрів.

Сам собі у вічі

Глянув проти ночі.

 Хто ти? — не спитав,

 Відповідь я знав!

В мерехтінні крил

Янгол прилетів.

Огорнув серпанком

і розтанув ранком.

Залишив надію,

Що мене зігріє...

Лана Василенко

         У очі новонародженого малюка різко вдарило яскраве світло і відразу стало холодно і лячно, коли по тілу почала текти кров впереміш з лікарськими засобами. Не встигло маля з’явитися на світ, а його вже щосили плескають по гузку, перевернувши догори дриґом і боляче штрикають довгими голками, впорскуючи ядучі речовини, від яких мало очі на лоба не вилазять.

         Ну ось, почалося! Ласкаво просимо на планету Земля! Хотів отримати нове тіло,  от і має за це розплачуватися. Та хіба він просив про таке втручання? А без нього, виявиться, ніяк. Лікарі щосили борються за його життя. Ось про що, виявляється, натякала та злюка, Мокоша! Невже не можна було народитися по-людськи, як інші дітлахи?  Он як задоволено сопуть поверхом нижче на манюніх ліжечках! І чому він такий синюшний, як пінгвінчик у Арктиці? А он матуся лежить на кушетці, з нетерпінням чекаючи, поки їй вперше покажуть його, її малюка. Напевне, досі не розуміє, що його щойно витягли з того світу, силоміць примусивши душу залишитися у атрофованому мозку. Он як полегшено зітхають! Коновали, одним словом. Що, важко було виконати кесарів розтин, як домовлялися раніше? От і мають те, що мають. Проґавили дитину! Зате покращили статистику смертності.

          Все це було б дуже весело, коли б не було так сумно. А сумувати є чого. І як тепер йому виконувати свою місію на Землі?  Пошкоджена в результаті кисневого голодування  підкірка зовсім не придатна для розумової діяльності. Хіба що ложку до рота доправити зможе та поніжити на диванчику розімліле від байдикування тіло. Ой-ой, як негарно.

 — Ой леле, люди, я на таке не підписувався! Негайно поверніть мене на Сиріус, чи там звідки прилетіла моя душа? Не розуміють. А, ясно.  Тут, на Землі, немовлята не вміють розмовляти відразу після народження. Тільки щодуху волати.  Уа-а-а! Стійте, куди це ви мене несете? А втім, так, чомусь дуже кортить їсти. О-ва, п’ята година ранку. Що у нас на сніданок? О, підсовують до маминої циці. Ням-ням, люблю солоденьке. А тепер куди переносите? До якоїсь лабораторії, де знову будете шпигати якусь гидотну субстанцію, що доб’є і так украй низьку розумову активність мозку. До речі, як мене назвали? Почекайте, не засовуйте у мене цю тоненьку страшну голкою. Я протесту-у-у-ю!

……………………………

 — Не кричи, нещасний, все одно ніхто тебе тут не почує, — почувся насмішкуватий старечий голос збоку. Моторошна темрява надійно ховає господарку цього саркастичного зауваження.

 — Невже не зрозумів ще, що відтепер ти — мій бранець, а, значить, вимушений виконувати всі мої забаганки?

 — Хто ти, покажись!  Напевно, якась потороча, не даремно ж сховалася в мороці. — злякано шепоче хлопець, а про себе думає: «Ще цього мені не вистачало, із вогню та в полум’я, як, здається кажуть у тому світі, в якому мене віднедавна так невдало прописали. І я тепер приречений бути замкнений в цій клітці, яку люди називають черепною коробкою».

 — Не оскверняй череп, дуриндо, він священний. Та про це я тобі трохи згодом розповім. А зараз про головне сповіщу, — із тіні спочатку з явилася кістлява ручиська з довгими пазурами, а за ними і вся потворна фігура старої велетки.

— Тепер ти мій бранець, повторюю двічі для обдарованих, — заскреготіла вона. — Я з такими, як ти, не церемонюсь. Затям собі гарненько. До речі, ти на моїй території, у Прадавньому Лісі. З однієї сторони болото, з іншої — річка з вогняною водою, Смородина по-вашому. Я вже мовчу про те, що тут повно рослин-канібалів, кровожерних звірів, хижих птахів та всілякої нечисті, на кшталт Лиха Одноокого, Чахлика Невмирущого та Песиголовців. Тож далеко відходити від моєї хатинки не раджу. Зжеруть і не подавляться!

        Тут із мороку виринула невелика будівля на дерев’яних стовпах, вкопаних у землю. Типова житлова площа баби Яги.

 — Хатинка, хатинка, повернись до мене передом, а до лісу задом, — прохихотів хлопець.

 — Ану, цить! Іч, ще й знущається, вража дитина! — почала сердитися потворна бабця.

— Все не так просто, як тобі здається.  Начитаються різних казочок, де все перевернуто з ніг на голову, — промимрила під ніс лісовичка.

 — А де нога, та, що замість засува і зуби, ті, що замість замка? — знову нечемно перебив Ягу хлопець. — Щось мені не дуже страшно, хіба три пари рук здивують...

 — Не гніви мене, Іване. Нещодавно від маминої циці, а він уже старших повчати намагається. — і вже примирливіше додала:

— Не все ж вам, людям, новинками техніки користуватися. І я встигла провести сяку-таку модернізацію, — в голосі бабці вчулася погорда.

— А чому ви вирішили, що мене звуть Іваном? Я — Сонцедарій. Так мене Недоля назвала.

— Сонцедурик, ось ти хто. Вибач, Івасю, але у мене вибір імен не такий великий, як на Всесвітньому Хрещатику. Доведеться тобі з цим змиритися. — Давай без зайвих питань. Заходь, будь лапусиком. Не бійся, їсти одразу не буду, а трохи згодом, як жирок нагуляєш. Та, тю на тебе, Ваню, ти і справді мала дитина, бо сприймаєш на віру усе, що б я не сказала, — прокоментувала Яга, помітивши, як широко розтулилися від страху очі хлопчика.

— Не треба так буквально чіплятися до моїх слів. Жартую я.

 — Ага, жартуєте ви, чи ні, звідки мені те знати? Я ж не екстрасенс, так, як ви, думки читати не вмію.

 — Штука не хитра, навчу, якщо забажаєш. А зараз не приндись, як та красна дівиця, це тобі не личить.

 — Добре, нехай буде по-вашому. Тільки давайте домовимося без сюрпри-зів, а то я за себе не відповідаю, — навіщось попередив хлопець.