Розділ 3 Зодчій тіней

Розділ 3

Зодчій тіней

На грані можливого линуть думки.

 Ми з вами десь зустрічались в житті.

Дивились, як стрімко біжать люди-тіні .

 Фантоми уяви тривожать донині.

 Втеча із пекла — всього лише звичка,

 Із потойбіччя тече бистра річка.

 Ти був і лишишся мисливцем за тінню,

 Все інше — лише твоє невезіння.

Лана Василенко

         Сказати, що Кольці було нудно, то нічого не сказати. Всю необхідну роботу, яку загадала на сьогодні бабця Віра, він виконав. Качок і курей нагодував, теля напоїв, квіти на клумбі біля будинку полив, навіть двір позамітав.

 — Що й казати, помічник! — бабуся хвалиться онуком перед новими сусідами.

 — Золота дитина! Телевізора не любить дивитися, до комп’ютера зовсім байдужий, не кажучи вже про той, як його, ін-тю-рнет, — останнє слово дається  їй особливо тяжко.

 — Ну і правильно, — підтримує нова сусідка, — нічого засмічувати голову зайвою інформацією. Нехай краще книжки читає. Чим ваш онучок, до речі, цікавиться?

 — А про це треба буде у нього запитати, — відгукується бабця, поправляючи пасмо сивого волосся, яке вибилося з-під картатої хустинки. Бабуся Віра любить яскраві кольори.

— Скільки тої радості в житті, — не раз говорила вона Кольці, приміряючи чергового халата, у якому, якщо чесно, була схожа на папугу із київського зоопарку.

       Хлопцю спадає на думку африканське плем’я, де жінки також обожнююють подібний одяг, навіть корів доять у найкращих шатах.

 — Ану, Колюню, ходи-но сюди, познайомся з новою сусідкою!

        Зрозумівши, що його викрито, хлопчина незадоволено плентається до воріт, на ходу копнувши ногою кота Пиптика, та так сильно, що той аж підстрибнув у повітрі. Ця витівка не сховалась від пильного ока бабці:

 — Ану не бешкетуй там, фашист іродів, а то...

 — А що я? Я нічого! Здрастє! — заторохтів Коля, швидко скорочуючи відстань до хвіртки і паралельно намагаючись уникнути покарання:

— Я –  Коля.

 — Доброго ранку, Ніколасе! Можна, я так тебе буду називати? — прохає нова сусідка. — Так, знаєш, по-європейському, чи що, — і, не чекаючи згоди, додає:

— А я — Олена Павлівна, будьмо знайомі! — жіночка досить енергійно потискає  Колину долоньку. — То які книжки ти полюбляєш читати? Я маю на увазі, за жанрами, — уточнює вона і стріпує коротенькими чорними кучериками.

         Колько помічає у  вухах приїжджої маленькі золоті сережки у вигляді підківок, які дуже гармонійно доповнюють  її строгий елегантний брючний костюмом кольору стиглої вишні.

 — Що? — перепитує Коля, стрепенувшись від власних думок. — А, фантастику, звичайно. Та ще про війну.

 — Тобі пощастило. Мій старший син Макс має  власну бібліотеку. Є романи Рея Бредбері, братів Стругацьких, історичні романи, повісті… Може, зайдеш якось, вибереш щось на свій розсуд, посміхається  Олена Павлівна. — Я запрошую.

 — Дякую. Та якось іншим разом. Саме зараз я на річку зібрався, рибу повудити, — промовляє  Колько з такою інтонацією, ніби вибачаючись за віщось.

 — О, значить на вечерю будуть линці і щучки! — радіє бабуся Віра. — Може і сусідам наловиш, нехай поласують. Еге ж, Оленко? Напевно, рибку тільки в супермаркетах купуєте? Небо і земля, порівняно з нашою, полтавською.

 — Ви, як завжди праві, Віро Василівно. Та знаєте, я відмовлюся. Мій старший син, Максим, також пішов на річку добувати рибку для нашого котика. Тваринка страшенно полюбляє морепродукти. Навіть кличка у нього підходяща, Кеп, тобто Капітан. Тільки чомусь сусідські діти його Капітошкою обзивають.

         У цей час з сусіднього будинку долинають якісь звуки.

 — Це у вас хтось горланить, Оленко? — починає  прислухатися бабуся Віра.

 — Вибачте. Напевно, Джовані зголоднів, піду, погодую, — і більше нічого не пояснюючи, сусідка швиденько поспішила до своєї дачі.

 — Джавані? Дивно, — промовляє сама до себе бабуся Віра, про щось замислившись.

 — Ну що, бабцю, я піду? — і собі заметушився Колько. — А то вся риба на глибину втече.

— Та іди вже, — махнула рукою бабуся, аби поскоріше відчепився,  і пішла до хати. Колько збирає  вудку, баночку з товстими черв’яками, блискуче металеве відерце і розчиняється  у повітрі, наче боїнг Девіда Коперфілда під час містифікації.

                             ………………………………………………..

         На річці було прохолодно і тихо. Широке плесо Ворскли заросло лататтям, ряскою, але це не впливало на велику кількість риби і раків. Прямо Клондайк для риболовів. Коля із превеликим задоволенням розмотав свою вудочку, розмахнувся і якомога далі закинув волосінь, на кінці якої уже теліпався гачок з чималеньким хробаком.

 — Вибач, друже, — звернувся до черв’яка Колько, — сьогодні тобі присуджено піти на корм краснопіркам.

— Так, усі ми живі істоти і маємо право на життя, — промимрив Миколка. — А що, як хтось там, угорі, думає інакше? Що, як саме зараз прилетить гігантський інопланетний корабель з марсіанськими солдатами на борту і влаштує полювання на людей? Отака собі триметрова марсіанська п’явка згребе Колюню в оберемок, підчепить на дебелого гачка і закине у Ворсклу замість приманки. Кричи, не кричи, ніхто не допоможе. І буде Колясик теліпатися униз головою, поки на нього не начепиться з півсотні раків або сом не проковтне.

         Хлопцю на мить стає цікаво, як виглядає світ навиворіт. Він вставляє  вудку у дерев’яну рогатину біля самої землі, потім перекочується  через голову і робить стійку на руках. Тепер його руки — це ноги, а ноги — це руки. Коля загалом не надто тренований  хлопчик,  тож до Супермена йому ой як далеко! Але все ж йому вдається  осилити два-три метри у незвичному положенні, поки його тіло не наскакує на якусь перешкоду і не беркицяється  на вогку від роси траву.