Ловець долі

Розділ 6 Патрульні Маари

Патрульні Маари

 

Все досить міцно стало по місцях,

А потім заховалось у солону піну.

Блукаємо ми по чужих світах,

Але допоки не проб’ємо стіну.

В минулому житті було не так,

З роками віримо у це сильніше.

Так, поміняли ролі нам, це знак,

Та душі наші тими ж залишились.

І друзів із примарних тих життів

Нам доля так ласкаво посилає.

І сняться нам ті самі сни,

Але в тілах нових перед очами.

В новому світі знов шукаєм шлях,

Який у нас нахабно відібрали.

І враз знаходимо це світло там,

Де вже літ сто нікого не бувало.

Але ми — вийняток, і не існує правил.

Лана Василенко

         Загалом, Іван вже звик до життя у Баби Яги. Періодично він вилітав через дзеркальний тунель на пошуки нового трофею для ненаситної бабці і завжди повертався з уловом. Іван змирився зі своєю долею, а специфічна робота з часом перетворилася для нього на звичайну рутину. Нічого цікавого. Поки одного разу його не вистежив Патруль.

         Це сталося випадково, коли він забув проказати захисне заклинання. У той день йому попався хлопець років шістнадцяти. Звичайнісінький шибайголова без інстинкту особистого збереження.  Нічого особливого. Але щось пішло не так. Портал не відкрився і Ваня боляче забився об невидиму стіну. Таке з ним трапилося вперше. Спочатку він розгубився, бо не одразу зрозумів, що навколо нього уже знаходяться  троє.

— Стояти! Працює Патруль! — вигукнула фігура у чорному, що стояла зліва. — Але так просто Івана голими руками не візьмеш. Він одразу ж кинувся у протилежний бік, намагаючись вислизнути з майстерно розставленої пастки. Але удар об щось невидиме і доволі пекуче стер усі надії на порятунок.

— Стій де стоїш, юначе! — він почув досить неприємний голос  позаду себе.

— А то що? — вирішив посперечатися  Ваня, косуючи одним оком в бік, все ще намагаючись знайти хоч якусь лазівку.

— Раджу не гнівити нас. — почувся той самий голос.

— А хоч повернутися мені можна, а то я не звик розмовляти спиною.

— Дозволю, коли пообіцяєш більше не намагатися втекти.

— А що я такого протиправного вчинив? — повільно повертаючись на голос, сказав Іван. Він побачив ту ж фігуру у чорному плащі. Лиця не роздивився, бо глибоко накинутий каптур ховав його від цікавих очей хлопця. — Я тут просто гуляю, нікого не чіпаю, а тут мене хапає невідомо хто і невідомо за що...

— Еге ж, гуляє-ш-ш, — протяжно перекривила друга фігура. — А хто останнім часом вештається у нас під ногами і краде нашу законну здобич? Не ти, скажеш?

— Яку здобич? Я нічого не розумію. — гнув свою лінію Ваня. — А як же презумпція невинуватості? Чим доведете, у вас є докази?

— Скажи ще, що просто повз проходив. — почувся голос з-під другого каптрура. Фігура похитнулася, щоб Ваня не встих нічого розгледіти.

— Так і є. — підтвердив він.

— Скажи ще, що заблукав, — докинув перший каптур, — а душа хлопця-екстремала тобі потрібна заради забавки.

— Досить. Підведемо підсумки. — озвався третій каптур. Ти –  злісний порушник. Працюєш протизаконно. До речі, ми навіть знаємо, на кого. Але не це головне. Все одно, хлопче, ти повинен бути покараний згідно Кодексу.

— Тобто? Так я, фактично, і не злочинець  навіть.

— Кинь блазнювати. Будеш відповідати по всій суворості закону перед самою Мореною Кощіївною. Вона вчинить свій присуд.

— А якщо я не погоджусь? — Іван все ще сподівався на диво.

— Не сподівайся, — ніби прочитав його думки третій каптур, — умів Душі викрадати, умій і відповідати за це.

 Уся трійка в чорному взялася за руки навколо Івана так, щоб він опинився у центрі, і почала читати якусь абракадабру. Повітря навколо стало розріджуватись, ніби хтось невидимий висмоктував його щільність, а далі утворилась вирва, у яку спочатку заштовхнули хлопця, а потім заскочили і самі Патрульні.

         Вже через мить усі четверо опинились у довгому темному коридорі, де Івана знову вкусив вредний кажан, а ще через дві секунди бранець  зміг побачити ту, хто мав вирішити його долю – саму Повелительку Смерті –  Морену Кощіївну власною персоною, а у просторіччі,  Мару.

— А, контрабандистик недороблений! — непривітно зустріла вона Івана. — Я давно за тобою спостерігаю. Мені було цікаво, скільки ще  Душ постраждає, так і не потрапивши до Чистилища, доки тебе, юначе, совість остаточно не загризе. І знаєш що? Я зрозуміла, що чекати цього дива доведеться так довго, як Другого Пришестя Ісуса Христа на вашій планеті.

— Та планета, шановна, така ж моя, як і ваша! — сміливо вигукнув Іван. І я...

— Та що ти? А як же тіло, яке ти там покинув? Хіба тобі не жаль його, отого хворого хлопчика, який повинен страждати там через твою жадібність тут? — досить гостро, з притиском сказала Богиня  і насупила тонкі брови.

— Нехай буде вам відомо, Морено, як вас там...

— Кощіївна, — підказала Богиня.

— Так, Морено Кощіївна, нехай вам буде відомо, що насправді страждає не залишене мною тіло, а я. І тільки від мене залежить, стане мій земний  двійник повноцінною людиною, чи ні.

— Ти помиляєшся, юначе. Я знаю більше, ніж ти собі уявляєш. Невже ти думаєш, що тобі Яга допоможе? Оце насмішив! Ну, тоді ти справді дурник, яких пошукати!

       Іван мовчав, роздивляючись довкола  і намагаючись знайти хоч якісь підказки, як поводити себе з цією поторочею, та на жаль, не знаходив ніяких зачіпок. Кам’яний мішок, одним словом. Тільки у закутку горять декілька свічок у залізному підсвічнику та на стелі ворушиться купа чогось темного і огидного, схожого на... на…

— Полегше з порівняннями, юначе. — схоже, Морена знову прочитала його думки. — У мене тут доволі затишно, не те що у деяких.

— Та досить уже залазити у мою голову. — обурився Іван. — Так що ви там говорили про Ягу? — додав, ворушачи плечима. Тут було досить холодно, як у підземеллі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше