Ловець долі

Розділ 18 Несподіваний гість

Розділ 18

Несподіваний гість.

Розтікається світло невидиме,

Все відзначено старим іменем.

Руки стиснуті вічним холодом,

Тільки лиш  вуста невпокорені,

Невпокорені. Невпокорені. Невпокорені.

 

Ти не вір сльозам, все повернеться

Після довгих ночей,

Бувальщиною солодкий сон обернеться

Після довгих ночей.

(«Ти не вір сльозам» Шура)

    За два дні свято Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Іоана. У народі більш відоме, як свято Івана Купайла. Тільки Таміла Гаврилівана ніколи не звертала уваги на такі дати. Для неї — то лише чергова цифра у календарі, і все. Заклопотана своїми справами, жінка саме готувалася вести сина на психолого-медико-педагогічну комісію. Їй, як психологу зі стажем, теж пропонували оцінити майбутніх першокласників у власному районі, та вона відмовилась. Послалась на зайнятість та відрядження. А насправді почувалась би ніяково серед колег, з огляду на синів діагноз. Незручно, і крапка. Психолог, а має розумово відсталу дитину. Навіщо куйовдити власні почуття? Усе одно це нічого не змінить.

    Іван зайнятий малюванням. Останнім часом навіть спати лягає з товстим альбомом. Кладе під подушку і нікому не віддає. Що  у ньому такого важливого для сина? Таміла Гаврилівна не розуміла доти, доки сама не побачила. Якось, коли Іван обідав, зайшла до дитячої кімнати і зазирнула у альбом. Цікавість пересилила. Що там побачила? Нічого особливого. Зимові пейзажі. Кришталевий замок Снігової Королеви. Поряд — статурний юнак. Напевне, син згадав, як разом дивилися мультфільм про Кая та Герду. От і намалював ілюстрацію. Загалом, гарно. Але лячно водночас. Віє від малюнка таким диким холодом, що аж страшно стає. Здається, що з білого мороку за нею слідкують чиїсь темні очі. Так незворушно і так прискіпливо зазирають на саме денце душі, що Таміла Гаврилівна поспіхом закриває альбом і так само похапцем кладе на місце — під подушку. Вчасно. Із вбиральні повертається Іван. Він не дивиться на матір, а розводить фарби. Далі починає виконувати начерки.

   Мати тихо зітхає і обводить поглядом синову кімнату. На стінах красиві шпалери із лісовими мотивами. Власне, вона не хотіла їх спочатку купувати, але Іван якимось дивним чином наполіг. Можливо, його зацікавила хатинка на курячих лапках та правічний дуб із Вченим котом, Мавкою та іншими лісовими істотами? На додачу син зажадав ще нічник з проекцією зоряного неба. Придбала без роздумів. Нехай буде для релаксації. Заспокоюватиме синову самоагресію. В такі моменти Таміла Гаврилівна збирала власну волю в кулак і терпляче гладила Івана по щоці, намагаючись не зірватися і не наговорити сину образливих слів. Розуміла, то — ні до чого.

      Була категорично проти пігулок-нейролептиків, що зазвичай приписували дітям у подібних випадках. Справедливо вважала, що шкоди від медикаментів буде більше, ніж користі. Натомість повсякчас намагалась угадувати синові капризи. Зазвичай, у першу чергу поспішала гарненько і смачно нагодувати. Ситна іжа здатна творити чудеса. На другому місці після їжі стояли прогулянки на свіжому повітрі. Ну, і малювання. Куди ж без нього? А, забула. Обов’язково вечірній душ перед сном. Іван обожнював воду. Із задоволенням дозволяв себе купати. В такі моменти почувався найліпше і навіть цілував  маму у щічку. Ще б пак! Чистата — не тільки запорука здоров’я, а ще й синової прихильності.

    На комп’ютерному столику -  стосики дисків з навчальними програмами для молодших школярів, затерті майже до дірок. Син самостійно навчився їх переглядати у той час, як мати відїздила у відрядження. Тоді обовя’зки  по догляду перебирала на себе чергова нянечка. Кожного разу — нова. Бо яка нормальна людина добровільно погодиться довгий час піклуватися про дитину з особливими потребами? Як тільки дізнавалися, наскільки це важко, відразу просили вибачення і тікали. Виручали реабілітаційні центри зі стаціонарним перебуванням. Або, якщо зовсім не було ніяких варіантів, Таміла Гаврилівна брала сина із собою. Поєднувала корисне із приємним, як то кажуть. Походи по музеях, музичним концертам класичної музики, відвідування виставок відомих художників, дельфінарії.

   Виставки особливо подобались. Іван міг годинами стовбичити перед якоюсь незрозумілою абстракцією і нервував, якщо матір не витримувала і починала відтягувати його за руку. Син упирався і кричав у знак протесту. Так голосно, що відвідувачі починали на нього коситися, і Таміла Гаврилівна відразу ж залишала сина у спокої. Нехай насолоджується. Може, мистецтво якимось дивовижним чином розбуркає його свідомість?

     Перебрала усе: ін’єкції стовбуровими клітинами, дельфінотерапію, гіпотерапію, та ще багато чого. Але виявилося, що головне не ці заходи, а заняття за індивідуальною програмою. Це єдиний спосіб, що мав право на успіх. Гори спеціальної літератури, купа зусиль, виплакані очі, і, як результат — Іван доволі гарно читає, пише і малює свої шедеври. Он, майже уся кімната заліплена роботами. Власна картинна галерея. Хоч сьогодні вдкривай. А чи будуть відвідувачі, неважливо.

   Роздуми жінки перервав сигнал домофону. Напевно, помилились адресою. Пішла у кородор, увімкнула екран. Перед нею незнайоме обличчя симпатичного юнака. Так і є.

— Ви помилилися, молодий чоловіче. — але той чомусь не йде. Щось лепече у домофон. Таміла Гаврилівна зосереджується. Чомусь тепер обличчя юнака здається їй знайомим.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше