Частина 4

Частина 4

Коли Ганна увійшла до зали, в ніс їй ударив запах гару та морозного вітру — вікна цього разу були відчинені навстіж. На підлозі, що осідали пінистих калюжах від вогнегасника, валялися розбиті стільці, клаптики різнокольорового одягу, що обгорів і линяв у піну яскравими радісними розводами, валялися чорні хвостики ароматичних паличок.

На стіні з витягнутими вгору по білій штукатурці задимленнями висів її Ловець Снів, який тепер ідеально вписувався в загальний безлад та хаос.

До зали постійно входили та виходили якісь люди у військовому та цивільному одязі, оглядали руйнування, кивали головами, тихо перемовлялися. Трохи збоку сиділи на підлозі чоловік з шість послідовників і дивилися довкола, як злякані кошенята.

— Ви... хочете сказати... нас дурили? — спитав хлопець із розмазаним поперек обличчя брудом, літню жінку в білому халаті. Вона посміхнулась і щось втішно забурмотіла, знижуючи голос.

Повз вікно пройшли кілька солдатів у чорній формі, які вели сповитого в біле пророка. Він крутив головою, оглядався і казав:

— Ні... Я... Як це? Чому? Я...

Ганна простежила, як його акуратно посадили в одну з машин швидкої допомоги і як та від'їхала, в оточенні БТР-ів.

Схоже, її нескінченна робота прибиральниці добігла кінця.

Ганна пішла, підволікаючи ноги, до найбільшої купи сміття і стомлено присіла, розглядаючи її — дещо несподівано привернуло її увагу. Ганна торкнулася купи — і відсмикнула руку, вколовшись. Серед дошок від стільців та горілого мотлоху лежав... труп їжачка.

Вона озирнулася, не вірячи собі, і бажаючи запитати, що це все означає? Звідки тут їжак? Зараз же зима та всі вони сплять... В жертву їх приносили, чи що? Але зал спорожнів, спитати не було в кого, і вона уламком дошки розворушила купу.

Їжак був не один, їх було п'ять. П'ять маленьких сірих трупиків з колючою шкіркою, що ще не застигли до повного здерев'яніння, запорошених і непоказних.

Ганна простягла руку і похитала одну голочку так, щоб не вколотися — роговий наріст був напівпрозорий до кінчика, з гарними сіро-коричневими тонами.

— Гм, — пролунало зверху. Ганна схопилася. Поруч із нею стояв Полковник і дивився на те, як вона тикає пальцем їжачий труп.

— Красиві голочки, — сказала вона. — Вибачте. Мені... треба додому. Мене ж відпустять додому?

— Звичайно, — сказав Полковник. — Чим думаєте зайнятися вдома?

— Н-нічим, - сказала вона і опустила голову. — Поїду знову проводити задарма своє життя...— Гм, — сказав Полковник. — Автобус для волонтерів вирушить до міста за п'ятнадцять хвилин.

Коли через п'ятнадцять хвилин Ганна підійшла до автобуса, Полковник був поруч, наче чекав на неї.

— Стривайте, — сказав він. — Я не сказав "дякую" за все, що ви зробили. Наша зона єдина, де ніхто не загинув. І перша, де люди почали виходити з-під впливу.

— Але ж... я тут ні до чого, — сказала вона. — Я досі не знаю, що це було...

— Неважливо. Ваше рукоділля навело нас на думку, — Полковник глянув на степ, що побілів від дрібного сніжка за огорожею, і раптом простяг сірникову коробку. — Візьміть. На пам'ять. Аж раптом вам ще захочеться зробити Ловець Снів. Емпати та інтуїти такого рівня ніколи не залишаться без роботи.

Ганна ніяково усміхнулася, беручи коробок, і пробурмотіла:

— Прощавайте.

— До зустрічі, — сказав Полковник, і, розвернувшись, пішов.

Ганна довго влаштовувалась на замерзлому сидінні, а коли автобус рушив і вона трохи зігрілася, потихеньку розкрила подарований коробку.

Усередині лежало п'ять довгих, товстеньких, чистих і блискучих їжачих голочки, без жодного клаптика вовни чи м'яса. І вони приголомшливо, на весь автобус, пахли чоловічим одеколоном.

Точно таким самим, як у Полковника.