Лісова пісня

и

 

  Неспішно йдемо з Іллею лісом. Я маю намір показати йому своє улюблене маленьке озерце, приховане в гущавині. Воно розташоване трохи далеченько від нашої оселі, я здибала його ще у далекому дитинстві, й частенько туди тікала, щоб усамітнитись. Щоправда, цілковите усамітнення в лісі неможливе, адже тут все кругом вирує життям – великим і малим. Тож моє усамітнення коло озерця також було досить відносним, бо у воді мешкає старезний водяний. Проте він настільки древній, що більшість часу проводить на глибині в своїй підводній печері, де, як я здогадуюся, спить.  

- А скільки тобі років? – мій супутник звертає на мене погляд, уважно роздивляючись.

- Не знаю, - усміхаюсь. – Ми не рахуємо літа.

- Чому? – щиро дивується.

- А який в тому сенс? Це все умовності, які нам ні до чого. Ми живемо довго, і весь цей час просто радіємо кожному новому дню. Кому потрібна та лічба? Є речі набагато цікавіші.

- Хм, дивно якось…

- Нічого дивного. Все дуже просто, - зупиняюсь, даючи новому знайомому ще раз мене уважно роздивитись. – А скільки років ти б мені дав, по вашим людським міркам?

  Хлопець замислюється на хвилинку.

- Не знаю, років вісімнадцять, мабуть…

- Це мало, чи багато? – цікавлюся.

- Це самий розквіт, - посміхається. – Період, коли дівчинка починає перетворюватись на жінку.

  Сміюся.

- Мені подобається таке визначення! Тоді вважаймо, що мені вісімнадцять!

- Гаразд, - всміхається у відповідь.

  Продовжуємо шлях.

- А тобі скільки років? – вирішую спитати я.

- Двадцять п’ять.

- О! То ти вже чоловік!

  Ілля сміється й чухає потилицю.

- Ну… Я б сказав, що тільки починаю на нього перетворюватись…

- Як це? Дівчина у вісімнадцять перетворюється на жінку, а ти у двадцять п’ять іще не зовсім чоловік?!

  Хлопець знов сміється.

- Розумієш, в людському світі жінки дозрівають дещо раніше за чоловіків. Вони раніше стають серйозними та відповідальними. Хлопець же може впевнено себе назвати чоловіком лише тоді, коли морально відчуває, що готовий взяти на себе дорослі чоловічі обов’язки.

- Це які наприклад? – мені усе так дивно та цікаво. – У нас в лісі кожен від самого народження має обов’язки. Вони незмінні на протязі всього життя. Наприклад, я відповідаю за тваринок та птахів. Спілкуюсь з ними, доглядаю та допомагаю…

- Ого! Твої обов’язки точно цікавіші за людські! В нас, по мірі дорослішання, вони змінюються. Наприклад, у дитинстві моїм обов’язком було бути слухняним, вчасно лягати спати. Трохи пізніше - слухатися вчителів, гарно вчитись.

- Тобто твої обов’язки стосувались виключно тебе?

- Ага. Мене та мого блага. Батьки казали, це фундамент, який я закладаю для свого подальшого дорослого життя, - зітхає. – І от, перетворення юнака на чоловіка трапляється тоді, коли він готовий нести відповідальність не тільки за себе та своє майбутнє, але й за майбутнє та благополуччя своєї сім’ї – дружини та дітей.

- Значить, у тебе ще нема дружини? – дивлюсь скоса на музиканта, сподіваючись отримати негативну відповідь.

- Звичайно ж, ні, - сміється. – Я для цього надто молодий. Кажу ж, я ще не зовсім чоловік.

- А в нас не прийнято одружуватись… Та й хіба в лісі можуть існувати якісь формальності? – знизую плечима. – Ми тут всі вільні, як птахи! – починаю кружляти на місці, плавно розмахуючи руками. – Ілля, заграй мені! Я потанцюю!

  Хлопець всміхається та починає грати. Я ж віддаюся його музиці. Вона здіймає мене на своїх крилах, і я, ніби насправді, відчуваю себе пташкою, яка несеться лісом, підхоплена м’якими подихами вітру.

  Так ми й йдемо, доки не опиняємося неподалік від озерця. Я спиняюсь, перериваючи свій танок.

- Чого ти зупинилась? – запитує Ілля, відводячи флейту від губ.

- Заплющ очі! – наказую йому, всміхаючись.

  Він здивовано здіймає брови, але слухняно кориться. Торкаюсь його вільної руки, і музикант здригається чи то від несподіванки, чи то іще з якоїсь іншої причини. Адже і моїм пальцям від того дотику стає гаряче, і те тепло повільно розтікається по всьому тілу, змушуючи щоки перефарбуватись у червоний колір. Добре, що мій новий знайомий заплющив очі і цього не бачить.

- Ходім за мною, - кажу йому, ведучи за собою.

  Веду Іллю, підказуючи, де треба переступити через кіпчик, а де ухилитися від гілки. Минаючи останній ряд дерев, що щільно затулили собою озерце, спиняюсь.

- Глибоко вдихни, – м’яко командую супутнику, також набираючи повні груди свіжого вологого повітря. – Відчуваєш, як змінився запах?

- Ми біля води?! – дивується Ілля, принюхуючись, а тоді, не дочекавшись мого дозволу, відкриває очі. – Вау! Як тут гарно! – він здивовано озирається довкола, розтягуючись в посмішці від насолоди красою, що нас оточила.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше