Лісова пісня

в

 

 Вертаюся додому, мов зачарована. Навіть не одразу помічаю Лісовика, котрий щось до мене каже. Дідусеві доводиться гукати двічі, щоб я нарешті почула та звернула на нього увагу. Добре, що заздалегідь сховала за пазухою подаровану Іллею книжку.

- Про що замислилася мою юна мавка, що навіть не чує свого дідуся? – тепло усміхається Лісовик, коли я підходжу до нього.

- Дідуню, пробач, - цілую старенького в щоку. – Поринула в мрії та втратила зв’язок з реальністю.

- І про що ж були твої мрії, донечко?

- Про любов, - відповідаю щиро.

- Любов – це чудово. Любов – то є дар, що здатен зцілити душу й тіло, - погляд дідуся стає ще теплішим.

  Широко посміхаюся цьому коментарю та збираюся продовжити свій шлях додому, але Лісовик мене спиняє.

- Міє, ти маєш нагоду поділитися своєю любов’ю. Там, вдома на тебе чекає той, кому вона зараз конче необхідна.

  Округлюю очі. Бо сьогодні вся моя енергія любові сконцентрована навколо лише однієї людини.

- Мале зайченя потрапило до мисливської пастки. В нього поранена лапка, - пояснює Лісовик, і я вмить вертаюся з небес на землю, згадуючи про свої обов’язки. – Я залишив його в кошику біля ліжка. Поспіши до нього, будь ласка.

  Цього разу мені двічі повторювати не доводиться. Зі швидкістю вітру мчу до своєї оселі і знаходжу там, де дід і казав, малого пораненого гостя. Він біднечкий весь аж тремтить.

- Соромно, мавко, соромно, - вголос картаю саму себе. – Закружляв тобі голову музикант, а ти й рада забутись, що комусь можеш бути потрібна.

  Беру із полиці необхідні зілля та трави, розкладаю їх на великому старому пні, що служить мені столом. По центру нього стелю кілька великих лопухів, на які кладу постраждалого. На щастя, ранка не надто глибока. Малечі пощастило, що його лапка мала та тонка, тож капкан не пошкодив кістку, а лише розідрав трохи шкіру.

- Якою ж жорстокою має бути людина, щоб ставити такі небезпечні пастки?! – обурююся поки накладаю на рану зайченяти спеціальну мазь, що знімає біль та пришвидшує загоєння. – Невже їй зовсім не шкода ні в чім не повинних тварин?

  Зайчик здіймає на мене свої круглі блискучі оченята, безмовно погоджуючись зі сказаним.

- Тобі пощастило, мій хороший, що цей гадючий капкан тебе не вбив, а просто поранив, - гладжу пухнастика між вушками по голівці. – Це тобі, друже, урок. Наступного разу, не тікай далеко від мами, і будь обережнішим. Бач, останнім часом мисливці заходять все глибше в гущавину… Кровожерливі нелюди!

- Гадаєш, твій музикант не такий? – позаду мене лунає голос Лілі.

  Озираюсь до подруги.

- Ти давно тут?

- Щойно прийшла, - підходить ближче. - То що, Ілля не такий? Він не кровожерливий нелюд? Дідусь попереджав, що всі люди такі…

- Він не такий! – відказую емоційніше, ніж збиралась. - Він добрий, - додаю вже спокійніше, кидаючи погляд на пухнастого пацієнта, ніби шукаючи в нього підтримки. – Ілля не схожий на того, хто може вдіяти шкоду тваринці.

- Згодна, не схожий, - всміхається русалка, всідаючись на моє ліжко. Я ж, тим часом, накладаю зайчикові на лапку пов’язку. – Він мені сподобався.

- Справді?! – щиро радію такій заяві подруги.

- Талановитий, веселий, ще й справжній красунчик! Ці небесно-голубі очі! В них можна втопитися!

- Хей! – озираюсь на подругу. – Ілля – мій.

- З яких це пір? – дражниться та.

   Я саме завершую клопоти з пацієнтом, саджаю його назад до кошика, а тоді розпрямляюся й впираю руки в боки.

- З тих самих пір, як ми поцілувалися! – заявляю з усією серйозністю.

- Що?! Невже я це чую?! – Лілі зістрибує з ліжка, підбігає до мене та хапає за руки. – Оце так новина! Моя люба подруга мавка вперше поцілувалася?! Ще й не аби з ким, а з людським хлопцем! Оце так сюжет для роману!

  Русалка стрибає та сміється, змушуючи й мене робити те ж саме.

- Та тихіше, Лілі, - докоряю крізь сміх. – Ще хтось почує.

- Розкажи мені, як це було! Будь ласочка, розкажи! – подруга прикладає руку до мого серця. – Серденько тріпотіло?

- Тріпотіло.

- А мурашки?! Мурашки шкірою бігали?

- Бігали, - розпливаюсь в широкій радісній посмішці та вкриваюсь рум’янцем, пригадуючи цей приємний момент поцілунку. Поки що найприємніший у моєму житті.

- Ааа! Як же я тобі заздрю! Моя люба подруга вперше поцілувалася! – русалка міцно мене обіймає. – Ти маєш все мені розповісти! Усі подробиці! Як це сталося? Коли? – розмикає обійми та пильно дивиться мені в очі. – Що буде, як дідусь про все дізнається?

- Ти збираєшся йому розповісти? – запитую з підозрою.

- Ні, звичайно ж. Ти що!

- Значить, він не дізнається.

  Розповідаю подрузі, що відбувалось після того, як ми з Іллею покинули галявину, де за нами підглядала Лілі. Ділюсь приємними переживаннями, і сама ніби знову проживаю все те, що зі мною трапилось.  




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше