у

Вміння орієнтуватися в лісі стало при нагоді, я без особливих зусиль знаходжу шлях до будинку коханого. Опиняюся біля нього, коли сонце вже яскраво світить над горизонтом. В цей час у лісі все вже прокинулося. Але для людського світу ще надто ранній час, всі сплять, всюди тиша.

  Радіючи, що зроблю сюрприз коханому, штовхаю хвіртку, але та не піддається. Хм, на таке я не розраховувала. Кидаю погляд на паркан, - він надто високий, не перелізеш, тим паче з важким клунком. Якщо постукаю, Ілля навряд чи почує. Що ж робити?

  Озираюсь довкола, аж раптом помічаю біля хвіртки невеличкий пристрій з кнопкою. Тицяю в неї пальцем. Пристрій починає видавати дивні звуки, а через деякий час чується сонний голос мого коханого.

- Хто там?

- Це я! – радісно відказую, не розуміючи, куди саме маю говорити.

- Міє, ти?! – голос Іллі сповнений здивування.

- Так, коханий! Я прийшла, щоб їхати з тобою до міста!

- Що-що? Чекай. Зараз впущу тебе.

  Чується клацання, я тисну на ручку хвіртки і вона легко відчиняється. Заходжу в двір й прямую до будинку. На порозі на мене вже чекає сонний та схвильований Ілля. Він помічає мій клунок, і його брови повзуть догори.

- Ти не жартуєш?! Справді, зібралася в місто? – чухає потилицю.

- Так! – широко посміхаюся та кидаюся в обійми коханого. – Я зробила вибір. Мені не буде в лісі спокою без тебе, - розціловую любе обличчя.

- Це чудова новина, - каже якось нервово мій музикант.

- Хіба ти не радий? – припиняю потік поцілунків та насторожуюся.

 – Радий… Просто не думав, що все станеться настільки швидко, - відхиляється, щоб зазирнути мені в очі. – А як же твій суворий дід? Твої обов’язки?

  Опускаю погляд, тяжко зітхаю.

- Я вчора мала з дідом розмову. Він перестрів мене коло дому, -  коротко переказую свою розмову з Лісовиком.

  Коханий уважно слухає, а тоді цілує мене в лоба.

- Що ж, якщо вже так сталося… Так тому й бути! Врешті, я це запропонував, тож час починати вчитись нести відповідальність за свої слова та вчинки. Може, завдяки тобі, і зроблюсь справжнім чоловіком, - широко усміхається. – Ходімо в дім. Поснідаємо та обміркуємо все.

  Коханий пригощає мене яблучним соком та вівсяною кашею, в яку додає жменьку сухих фруктів й горіхів. Вперше куштую таку смакоту.

- Смачно? – всміхається дбайливий господар, спостерігаючи, як я закочую очі від задоволення.

- Тааак! – посміхаюсь йому, запиваючи кашу соком. – А можна, коли ми переїдемо, я буду завжди на сніданок їсти цю кашу?

- Звичайно ж, можна. Але, окрім вівсянки, є ще чимало смачних страв для сніданку. Тож, раджу спершу спробувати їх також, а потім вже робити висновки.

- Гаразд, обов’язково спробую, щойно мені набридне каша! – застромляю до рота ложку смакоти.

  Ілля голосно сміється.

  Гарненько підкріпившись, ми обмірковуємо наш подальший план дій. Найбільшою складністю в моєму переїзді до міста є адаптація. У світі людей все влаштовано зовсім інакше, ніж в лісі, тож Ілля зауважує, що перший час мені не можна буде виходити у місто самій, без його супроводу.

  Вирішується, що я житиму в квартирі (так зветься людське помешкання) коханого, який мешкає окремо від своїх батьків. Ілля планує купити мені деякий одяг і лише після цього я зможу вийти з ним до міста. Він пояснює, що мій теперішній зовнішній вигляд може викликати підозри та запитання в людей, але додає, що на його смак, я виглядаю прекрасно саме такою, якою є. Дякую коханому за такий комплімент поцілунком, і ми не помічаємо, як опиняємось в ліжку, де проводимо всю першу половину дня.

  Врешті, по обіді, Ілля звертає увагу на годинник і хутко підхоплюється.

- Нам час! – сполохано каже він. – Якщо виїдемо зараз, то дістанемося міста до темна.

  Мої речі спаковані, тож витрачати часу на збори не доводиться. Коханий дуже швидко збирає свою невеличку дорожню сумку, і ми вирушаєм в кімнату, яка зветься «гараж». Минулого разу, коли Ілля проводив екскурсію по будинку, гараж ми не відвідували, тож моєму здивуванню немає межі, коли бачу, що знаходиться в цій незвичній кімнаті. Меблів в ній майже немає, але по центру приміщення стоїть справжній людський автомобіль. Він має білий колір і чималі розміри. Я читала про автомобілі в книжках, але не уявляла, що у реальному житті вони виглядають настільки вражаюче. Кидаю збуджений погляд на коханого.

- Так, ми поїдемо в місто на ній, - відповідає він на моє німе запитання.

  Не можу стримати радості і починаю підстрибувати на місці, плескаючи в долоні.

- Я собі навіть уявити не могла, що коли-небудь зможу проїхатися на справжньому автомобілі!

- Ти, як маленька дитинка, - сміється Ілля. – Все тобі ново та дивно. Мені це подобається, - цьомкає в лоба. – Сідай, -  відкриває для мене дверцята та допомагає сісти.

  Поки я кручуся на всі боки, роздивляючись, як все влаштовано із середини, Ілля складає наші речі в багажне відділення, а тоді всідається за кермо та допомагає мені пристібнутися, пояснюючи, що це потрібно для моєї безпеки. Далі тисне на якийсь малесенький пульт, і перед нами плавно відчиняються величезні ворота гаража.