Лісова пісня

С

   Я гадала, що заняття коханням виправить настрій мого хлопця, але він продовжує залишатись якимось пригніченим та дещо нервовим. Ми лежимо в ліжку, і я ніжно гладжу його тіло, не знаючи, як ще можу втішити.

- Прогулянка з мамою пройшла не дуже добре? – цікавлюся з обережністю.

  Ілля повертає до мене обличчя, пронизуючи поглядом своїх небесно-блакитних очей.

- Ти така гарна, - торкається рукою щоки. – Не хочу відпускати тебе ні на крок. Ти – тільки моя, мій чарівний скарб…

  Труся щокою об його руку. Слова коханого змушують мене плавитися від щастя.

- Але, нажаль, ми не можемо жити разом, - промовляє сповненим жалю голосом після довгої паузи, і моє щастя вмить випаровується. – В місто приїздить мій двоюрідний брат з-за кордону. Батьки просять, щоб я його приютив в себе, поки той не знайде квартиру.

- Я… я…, - запинаюся. – Значить, ти відвезеш мене назад в ліс?

  Гіркота підступає клубком до горла. Почуваюся, мов домашня тваринка, з якою награлись і тепер збираються викинути. Невже той зловісний брюнет таки був правий, і мені тут не місце?

- Звісно ж, ні! – Ілля підводиться на ліктях. – Я не мав наміру кудись тебе відправляти! Що ти там встигла собі навигадувати? – обхоплює руками моє обличчя, на якому вже встигли з’явитися сльози. – Весняночко, - обціловує мене. – Не смій плакати. Кажу ж, що не збираюсь нікуди тебе відпускати. Просто тимчасово підшукаю для тебе житло десь недалеко. І ми будемо бачитись так само часто. Обіцяю, що це ніяк не вплине на наші стосунки і, тим паче, на мої почуття до тебе.

- Обіцяєш? – слова коханого трохи втішають, хоча поки що не уявляю, як житиму в місті сама, без нього.

- Обіцяю. Це тимчасова міра, - цілує в носа.

- І коли має приїхати цей твій брат з-за кордону? До речі, що таке «закордон»?

  Ілля усміхається моїй допитливості.

- За кордоном – це значить, за межами України. А Олег, так звуть мого брата, має приїхати наприкінці тижня.

- Чекай, - аж округлюю очі від подиву. – Тобто, за межами нашої країни є ще щось?

- Ага, - сміється. – Там є цілий світ.

- Я думала, що весь світ – це Україна!

- Ну, може, колись так і буде, але поки що за межами нашої держави є багато інших країн, де живуть інші люди, котрі розмовляють іншими мовами та виглядають не так, як виглядаємо ми.

- Скільки ж в нашому світі всього, про що я досі не знала! – сплескую в долоні. – Цікаво, а в тих інших країнах, є ліси? Там мешкають мавки, русалки, лісовики?

- Стоп. Тобто, в вашому лісі водяться русалки?

- Звичайно. Вони живуть в тих лісах, де є річки та озера. Моя найкраща подруга в лісі – русалка. Її звати Лілі.

- Я чув чимало зловісних історій про те, як на Івана Купала русалки затягують в воду юнаків і топлять їх. Пам’ятаю, коли їздив влітку в село до бабусі, то вона категорично забороняла нам на це свято ходити до лісу та купатись в ставку.

  Тепер настає моя черга всміхатись. Згадую свою милу та добру Лілі, яка мухи не скривдить, не те що людину. Звичайно ж, серед русалок зустрічаються й інші характери, але тих, хто здатен на вбивство я жодного разу не зустрічала.

- Це все легенди, вигадані самими лісовими мешканцями для того, щоб люди не лізли в наш світ, - починаю пояснювати. – Ніч напередодні свята Купала – дійсно, священна для нас з багатьох причин. Тому в ній не місце чужинцям.

- Чужинцям, кажеш, - насуплюється.

 Обіймаю коханого, ніжно цілую.

- Ти ж сам казав, що серед людей є чимало лиходіїв. От від них ми і захищаємося, - знову цілую. – Не всі ж такі добрі, як ти.

  Взагалі тема свята Купала виявляється вельми цікавою для Іллі, тож ми ще якийсь час її обговорюємо, виявляючи чимало розбіжностей, головна з яких те, що лісові мешканці відзначають свято в день літнього сонцестояння, а люди приурочили його до дня народження Івана Хрестителя, що ніяк не пов’язано з процесами, які відбуваються у природі. Мені трохи дивно, що люди відокремлюють себе від життя Землі, Сонця, природи, немов би вони всі – не частина одного величезного цілого, а щось що існує відокремлено, автономно. В нас з Іллею навіть трапляється невеличка суперечка стосовно цього. Але завершується вона, звичайно ж, полюбовно. Врешті, коли на місто спускається глибока ніч, вдосталь набалакавшись та накохавшись, ми засинаємо.  

 

   ***

  Минає два дні. Я проводжу їх переважно на самоті. Ілля казав, що відпускатиме мене саму на прогулянки, навіть показав, як відчиняти та зачиняти двері квартири, але вже двічі забуває залишити мені ключі. Звісно ж, потім він вибачається за свою забудькуватість та виправляє ситуацію вечірніми прогулянками. Але мені здається, що, насправді, коханий відтягує той момент, коли я буду ходити гуляти сама. Списую це на піклування про мою безпеку.

  Не те, щоб я була проти компанії, я б залюбки прогулялась, наприклад, з Наталкою, але в неї репетиції в той же самий час, що в Іллі. Тому сиджу цілими днями на балконі, спостерігаючи за життям горобців та місцевих котів. А от мого рудого знайомого на балконі чомусь не видно. Дивно, адже погода сприяє тому, щоб вийти погрітись на сонечку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше