р

  Давно я не плакала. Мабуть, востаннє це траплялось зі мною в дитинстві. Вже і забулася, що то за почуття такі бувають, здатні викликати сльози. Зате сьогодні мала нагоду згадати.

  Мене не зачіпали слова Раїси Степанівни, адже я знаю, що всі її звинувачення та претензії не мають нічого спільного з дійсністю. Боляче мені стало з іншої причини – через втрату надії на те, що жінка коли-небудь мене прийме та дасть своє благословення нашому з Іллею коханню. Почуваюся, наче у пастці, з якої неможливо вибратися цілою та неушкодженою, обов’язково покалічуся, який би вихід не обрала. Якщо повернуся в ліс, то довіку страждатиму там за коханим. А як залишуся тут, поруч з ним, то між нами завжди буде ставати його матір. Піти першим шляхом мені точно не сила, бо покинувши Іллю, змушу страждати не тільки себе, а й його. Тож не залишається нічого іншого, окрім як змиритися з тим, що спокійного життя мені в місті не буде. Хоча спокій – це не така вже й велика жертва заради кохання. Я здатна витерпіти сварливий характер Раїси Степанівни, аби лише бути поруч з її сином.

  Сиджу між дубами, заспокоююся. Насичуюся енергією, якою вони зі мною щедро діляться. Думала, скористаюсь порталом, щоб побачитись з дідусем та Лілі, але змінюю наміри. Не хочу, щоб близькі мене бачили в такому стані. Чуйний Лісовик відразу ж відчує мій настрій, як би не намагалася його приховати.

  Не знаю, чи довго ось так сиджу, але, коли розумію, що трохи полегшало, встаю, обіймаю по черзі дерева та потихеньку прямую додому. Щойно спускаюся з пагорбка, починає крапати дощик. Я й не помітила, як зібралися хмари, затягнувши небо сірою імлою. Мабуть, погода відчула мій настрій і вирішила поплакати разом зі мною.

  Люблю дощ, він очищує землю, освіжає повітря та заспокоює душу. Знімаю кеди та йду додому босоніж, насолоджуючись тим, як рясні краплі торкаються шкіри, підставляю їм своє обличчя, даючи змити залишки солі від сліз на щоках.

  По мірі того, як наближаюся до будинку Іллі, дощ посилюється. Прискорюю крок, бо вже змокла наскрізь. В лісі мене б це не турбувало, а навіть, навпаки, принесло б чимало втіхи. Але тут я хвилююсь за прилади, що лежать в моїй сумочці, зшитій з тканини. Ілля казав, що смартфон не можна мочити, він може вийти з ладу, а мені цього дуже не хочеться. 

  Забігаю в під’їзд мокра до нитки, зате на душі стає легше, немов би дощ змив увесь осад, що залишився після спілкування з Раїсою Степанівною. Підіймаюсь нагору, лишаючи по собі мокрі сліди на сходах. Вода цівками стікає з мого густого волосся, одягу й кедів, які тримаю в руці. Озираюся – таке враження, що під’їздом також пройшов дощ. Але, як цьому зарадити не маю уяви, сподіваюсь, вода швидко висохне і ніхто не послизнеться на залишених мною калюжках.

  Відчиняю двері квартири, а там все так, як я залишила – тиша та спокій, Пундик солодко спить на дивані. Милуюся ним. Як же вчасно я врятувала пухнастого, інакше шукав би собі зараз прихистку по підвалах.

  Змінюю мокрий одяг на сухий, висушую рушником волосся та заварюю собі гарячого м’ятного чаю. Сушена м’ята в мене з власних запасів. Щороку в день літнього сонцестояння я збираю лікувальні трави, властивості яких цього дня вважаються особливо цілющими, засушую їх, а потім весь рік використовую для лікування душі й тіла усіх, хто має в цьому потребу. В даний момент зцілення потребує моя душа, тож невеличкі залишки м’яти стають у нагоді.

  Всідаюся в крісло навпроти Пундика, беру в руки книгу та насолоджуюсь запашним чаєм, що приємно зігріває та заспокоює.

- Няяяв, - сонно позіхає кіт, розплющивши одне око. – Мені наснилося, чи на вулиці дощ?

- Не наснилося. Там злива, - підтверджую я, відпиваючи ковток чаю.

- Не люблю дощ. Він мокрий, - коментує рудий, змінюючи позу, а тоді знов засинає.

  Посміхаюсь його незворушності та поринаю в читання книги.

  Дощ закінчується, а на дворі починає смеркатись, коли мій смартфон оживає, сповіщаючи про вхідний дзвінок Іллі.

- Виїжджаю з роботи. Буду хвилин за десять, - повідомляє він. – Чекаєш на мене?

- Чекаю, - всміхаюся.

  Біжу на кухню та нашвидкуруч готую салат для коханого. Готувати на плиті поки що не навчилась, та й вогню трохи боюся. Дякувати Іллі, він не наполягає на тому, щоб я займалася куховарством і, частіше за все, замовляє доставку, кажучи, що давно звик так жити.

  Коханий повертається додому так, як і казав. Дзвонить в домофон, і я біжу відчиняти. Стою в коридорі, нетерпляче очікуючи на його появу, та кидаюся на шию, щойно він переступає поріг.

- Весняночко, як же я скучив! – коханий підхоплює мене на руки та пристрасно цілує в губи. – Страшенно тебе хочу! – на ходу знімає взуття та, зачинивши двері ногою, несе мене в напрямку спальні.

- У тебе гарний настрій, - радію. – Мене це дуже тішить, - обціловую любе лице.

- Настрій чудовий, бо маю новини чудові! Але вони зачекають…, - Ілля осікається, різко зупиняючись посеред вітальні. – А це що таке?!!

- По-перше, не що, а хто, - ображено нявкає Пундик, який, вочевидь, прокинувся від нашої метушні, та вийшов на центр кімнати, аби глянути, що відбувається.

- Це сусідський кіт Пундик, - пояснюю я. – Не мала, як тобі про нього розповісти, тож вирішила зачекати до вечора.