Лісова пісня

ц

З самого ранку починаю збирати речі. На щастя, їх небагато, тож переїзд не займе багато сил та часу. Зі слів Іллі, це справжнє диво, що варіант із житлом підвернувся в останній момент, адже з дня на день має приїхати його брат.

  Сьогодні ввечері оркестр Філармонії дає концерт. Задіяні всі музиканти, в тому числі Наталка та Стефа. Через це ми займаємося переїздом зранку, аби друга половина дня у всіх була вільною.

  Окрім нового одягу, я встигла обзавестися деякими людськими засобами гігієни. Пакую своє майно у велику валізу (до речі, вона має колеса! Ото дивина!), заздалегідь підготовану коханим, снідаємо, годую Пундика та спускаємося надвір. Щойно відчиняємо двері під’їзду, кіт прошмигує крізь них першим і мчить у кущі.

- Ти не додумалася поставити мені котячий туалет в квартирі, - нявкає він після того, як повертається, зробивши всі свої ранкові справи.

- Вибачай, - кажу йому. – Я, справді, якось про це не подумала. А як виглядає той туалет? Де його взяти?

  Ілля з усмішкою спостерігає за тим, як я балакаю з Пундиком.

- Не знав би, хто ти, подумав би, навіжена, - коментує коханий. – Хоча б при сторонніх стримуйся від діалогів з котом.

- Гаразд, - сміюся у відповідь. – Візьму до уваги. Але тут таке діло. Ти часом не знаєш, як виглядає котячий туалет та де його взяти?

- Ну от, почалося, - закатує очі Ілля. – Це тільки початок. А я попереджав тебе, що тримати тварину в квартирі та в лісі – це дві зовсім різні справи.

- Любий, ну не кину ж я це миле створіння напризволяще, - вказую на рудого, який, в підтвердження моїх слів, всім своїм виглядом намагається бути подібним до янгола. - Тим паче, глянь, який він вихований. Не став шкодити у квартирі, дочекався, поки вийде на вулицю.  

  Пундик починає вдячно тертися об мої ноги та муркотіти.

- Та гаразд, - пом’якшується Ілля. – Закинемо речі й швиденько зганяємо в зоомагазин.

- Ти найкращий! – цілую свого хлопця.  

 

 

  В майстерні на нас вже чекають сестри близнючки. Вони гостинно та дуже привітно нас зустрічають. Наталка обіймає мене.

- Попалася! – жартує вона. – Тепер ти моя муза навіки!

- А це хто в нас такий? – Пундикові, котрий боязко притискається до моїх ніг, дістається порція уваги від Стефи.

- Це Пундик, - представляю я свого нового друга.

– Мій ти гарненький. Мій ти пухнастий, - дівчина нахиляється, бере кота на руки та починає його пестити. Рудий спершу напружується, але потім прикриває очі від задоволення та починає мурчати.

 Дівчата допомагають мені розміститися, вони вже все підготували для заселення. Ната показує як розкласти та скласти диван, де вмикається світло і як користуватися кухнею та малочисельними побутовими приладами.

- Це, звичайно, не повноцінна квартира, - починає Наталка.

- Тут чудово! Я про таке навіть не мріяла! – заперечую. – Дякую вам, дівчата! Дякую тобі, Наталочко! – обіймаю приятельку.

- Завжди будь ласка! Може, завдяки тобі, я почну тут частіше бувати.

- А я, завдяки йому, - Стефа не відпускає Пундика з рук. – Я все життя мріяла про кота. Але в мами алергія на шерсть. Який же ти пухнастенький та солоденький!

 

  Ми всі разом п’ємо чай з печивом, яке з собою приніс Ілля в якості гостинцю, та розбігаємося у справах. Нам з коханим ще належить заскочити в магазин за продуктами, щоб заповнити холодильник в майстерні, а також придбати котячий туалет й інші важливі для Пундика в побуті речі. Врешті купуємо, окрім зазначеного, декілька котячих іграшок, пакетики з кормом та подушку, яку я планую покласти на стільці на балконі, щоб руденькому було зручніше сидіти. Справляємося з усім цим досить швидко, тож по обіді Ілля вже стоїть на порозі мого нового помешкання, готовий прощатись та їхати далі.

- Ти впевнена, що сама з усім впораєшся? – запитує, обіймаючи на прощання.

- Звісно. Ти можеш не хвилюватись. І в Філармонію сама прийду. Дорогу знаю. Не хочу, щоб ти відволікався та метушився. Сконцентруйся на музиці! – ніжно цьомкаю в щоку.

- Гаразд, весняночко. Але обов’язково зателефонуй. Я вийду, зустріну тебе.

- Домовились.

  Ілля залишає швидкий поцілунок на моїх вустах і тікає. Я ж залишаюсь в компанії Пундика та прекрасних картин, якими прикрашена уся майстерня. В дальньому кутку, обличчям до стіни, стоїть мольберт, вкритий білим рядном. Знаю, що це мій портрет, бо Ната суворо заборонила підглядати, доки вона не додасть завершальних штрихів у свій твір. Але як же кортить зазирнути під тканину. Хоча б одним оком. Аж губи закушую від напруги, так важко стриматись.

- Краще погодуй мене, - нявкає Пундик, спостерігаючи за моєю внутрішньою боротьбою. – Тобі ж казали, підглядати не можна.

- Хочеш сказати, ти завжди чемно виконуєш все, про що тебе просять? – підіймаю брову.

- Звісно, мур-няв, я ж слухняний хлопчик.

- Пощастило мені з тобою, - всміхаюсь. – Ходімо, слухняний, пообідаємо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше