о

   Приходжу в «Лісову пісню» трошечки завчасно, проте на мене там уже чекають. Офіціант, котрий обслуговував нас минулого разу, впізнає мене та кличе керуючого. Той люб’язно вітається, пропонує мені каву або чай, але я відмовляюсь. Я так хвилююся, що хочу якнайшвидше перейти до діла. Тому проходимо до  кабінету. Це невеличке приміщення, обставлене мінімальним набором меблів.  

- Зайві свідки нам поки що не потрібні, - змовницьки всміхається Валерій. – Нехай живе музичне оформлення стане для відвідувачів сюрпризом.

  Я нервово посміхаюся у відповідь. Вперше в житті хтось буде оцінювати мій спів, тож стримувати хвилювання досить складно.

- Як Вам буде зручніше співати, стоячи, чи сидячи? – запитує чоловік.

- Стоячи, - відповідаю, помічаючи в кутку стійку з мікрофоном. Добре, що бачила цей пристрій по телевізору, коли дивилася музичні канали. Хоча б не розгублюся.

- Думаю, обійдемось без мікрофону, - каже Валерій, прослідкувавши за моїм поглядом.

- Гаразд, - знизую плечима.

- Я увімкну фонову музику, а Ви спробуйте під неї заспівати. Чи, може, Ви заздалегідь підготували якусь пісню?

- Мене влаштовує перший варіант, - відказую поспіхом, бо навіть не подумала про те, що треба підготувати якусь спеціальну пісню. Зазвичай я імпровізую.

- Тоді почнімо! – чоловік вмикає у смартфоні приємну, ніжну мелодію, яка тихою луною розлітається по невеличкому приміщенню.

  Заплющую очі, дихаю, намагаюсь скинути напругу. Починаю злегка похитуватись з боку в бік в такт музиці, ловлячи її ритм та настрій. Врешті, коли мелодія проникає в кожну клітинку мого тіла, пісня сама рветься назовні. Спершу вона формується у нерозбірливі, на кшталт мелодії, звуки, а потім стає словами.

  Мої пісні завжди – це гімн всьому живому, вони про сонце, небо, зорі, квіти, ліс, річки, моря, озера, все-все-все. Слова і звуки, звуки і слова, переплітаються та линуть з самого серця, несучись разом зі мною на хвилях музики, зливаючись із цими хвилями та стаючи їх невід’ємною частиною.

  Я всім своїм єством поринаю у процес, втрачаючи рахунок часу. Аж коли музика закінчується, затихає, я замовкаю разом з нею. Але не поспішаю відкривати очі. Стою та насолоджуюсь вібраціями в тілі, що залишив спів.

- Це було неймовірно! – прорізає тишу голос мого єдиного слухача. Він починає аплодувати.

  Щасливо посміхаюся, повертаючись в реальність, в реальність чарівну, яка обіцяє мені радісні новини. Наважуюсь розплющити очі.

- Ви нам підходите! – радісно заявляє Валерій.

- Справді? – ніяковію. Усе всередині починає тріпотіти від щастя. – А як же ваш начальник, власник закладу? Він не прийде послухати?

- Він цілковито довіряє моєму смаку. Тож не хвилюйтесь. Хоча, чого тут хвилюватись, з таким талантом! Яка ж щаслива випадковість, що Ви обрали саме наш заклад!

  Від кількості почутих компліментів, я густо вкриваюсь фарбою.

- І що далі? – питаю несміливо. – Коли можна буде почати?

- Ну…, - чоловік замислюється. – А цей момент я уже маю обговорити з власником. Проте, гадаю, протягом тижня все вирішиться. Підготуємо апаратуру, облаштуємо для Вас місце… Сподіваюся, наступних вихідних ви вже порадує гостей «Лісової пісні» своїм неймовірним співом.

  Я широко всміхаюся у відповідь. Уже не терпиться приступити до роботи. Хоча хіба слово «робота» підходить для визначення  найулюбленішого в житті заняття? Це, скоріше, задоволення.

- Тоді, до швидкої зустрічі, Міє! -  керуючий тисне мені руку (мабуть, цей жест означає підтвердження нашого договору) та проводжає на вихід, обіцяючи найближчим часом вийти на зв’язок.

  Не можу повірити своєму щастю! Моя перша спроба влаштуватись на роботу в місті одразу ж увінчалась успіхом!

  Зазвичай, найпершою, хто дізнавався будь-які новини з мого життя, була Лілі, і зараз мені дуже кортить поділитись радісною новиною саме з нею. А що, як це не вдасться? Прискорюю крок, тримаючи шлях в напрямку пагорбку в парку, на якому ростуть два брати дуби.

  Дорогою намагаюсь пригадати, як користуватись порталом. В лісі такої потреби не було, відповідно, й практики. Але, виходячи з того, що портал переніс мене в ліс під час сну, можу зробити висновок, що для міжпросторової подорожі необхідно або заснути, або увійти в подібний до цього стан. Спати серед білого дня на траві в парку якось не хочеться. До того ж, уві сні дуже складно контролювати свою свідомість, а це означає, що я змушена буду чекати, коли хтось з лісової братії мене надибає на іншому боці порталу. Отже, потрібно якимсь чином увійти в стан трансу. Але як? І чого я раніше про це не подумала?

  Пригадую, що в сумочці лежить мій незмінний помічник смартфон. Дістаю його. Що як він знову допоможе? Вводжу в графу пошуку питання «Як увійти в транс?» і отримую цілу купу відео з порадами. Ого! Я не такий результат навіть не сподівалась! Виходить, не лише лісові створіння володіють навичками міжпросторових прогулянок. Хоча, що тут дивного? Душа однаково є у всіх земних створінь. Саме вона і здійснює мандрівку, в той час, як тіло залишається на місці.

  Дістаюсь місця призначення, встигаючи дорогою переглянути кілька відео з інструктажами. Спершу вітаюся з обома братами дубами, обіймаючи кожного по черзі та прохаючи допомогти мені здійснити мій намір, а тоді обираю затишне місце під одним з дерев, приймаю зручну позу сидячи, заплющую очі та починаю глибоко дихати, концентруючись на кожному вдиху та видиху, при цьому розслабляючи по черзі кожну ділянку свого тіла.