Лісова пісня

В

  Ранком прокидаюся з тяжким серцем. Вчорашня сварка з коханим залишила неприємний осад, який не зміг стерти навіть сон поряд із Пундиком. Спала я неспокійно, всю ніч снились кошмари. Тож зараз почуваюся не відновленою, як те мало б бути, а виснаженою та змученою.

- Здається, чудодійні лікувальні властивості котів дещо перебільшуються, - бурчу до Пундика, котрий ліниво потягується на ліжку.

  Я плетусь в душ та занурююсь там під струмені холодної води, сподіваючись, що це допоможе змити тягар з душі. Як же не вистачає купання у відкритих водоймах! Опинитися б зараз в моєму таємному місці на березі лісового озера. Пригадую, наскільки приємно було там купатись. Вперше за весь час почуваюсь заручницею у великому місті. Ніби все є – і парк, і озеро, й річка. Але немає свободи робити те, що мені хочеться. Тіло відчуває фізичну потребу в контакті з природою, бо ці штучні замінники, по типу душу, не йдуть ні в яке порівняння з життєдайною силою природнього джерела води. Зараз чомусь вперше настільки ясно це усвідомлюю.

  Всередині з’являється неприємне ниюче відчуття, котре віддалено нагадує стан, коли мені стало зле в Філармонії. Розумію, що діяти треба швидко, інакше стан може погіршитись. Тож виходжу із душу, обтираюся рушником, промокую ним волосся та поспішаю в кімнату. Нехтуючи порадою Пундика не дзвонити Іллі, хапаю смартфон та тисну на виклик. Він не зможе мені зараз відмовити навіть, якщо досі сердиться. Слухаю гудки, але мій хлопець не відповідає. Дзвоню ще раз, і знов безрезультатно. Безсило жбурляю марний пристрій на ліжко й біжу одягатись.  

- Шо відбувається? – здивовано запитує Пундик, спостерігаючи за тим, як я з рекордною швидкістю натягую на себе білизну та вдягаюсь в лосини і вільну футболку. – Тільки не кажи, що зібралася до коханого, бо не сила чекати, коли він сам прибіжить. Якшо так, то вдягни хоча б щось романтичніше, - кривиться кіт.

- Я не до нього, - відмахуюся, квапливо біжучи в коридор та взуваючи кеди. – Мені зле. Терміново потрібно надвір.

- Виходить, я зовсім не допоміг…, - розчаровано тягне рудий. Але мені ніколи його втішати. Знаю, що якщо не вдовольню найближчим часом потребу свого тіла, то мені стане гірше. Вже мала такий досвід, саме тому не хочу гаяти ані хвилини.

  Хапаю з тумбочки сумку з ключами та вилітаю з квартири. Опинившись на вулиці, роблю кілька глибоких вдихів, стає трохи легше, але тіло підказує, що зараз йому потрібно не це. Усвідомлюю, що парк та дуби цього разу не допоможуть. Що ж робити? Де маю шукати найближчу водойму? Ілля возив мене кудись далеченько, пішки не добіжиш. Зиркаю на будинок, що розташований через дорогу. Може, подзвонити йому в домофон? Хто ще мені допоможе, якщо не Ілля? Байдуже на Олега, котрий в нього живе, хай собі думає що завгодно, зараз не той момент, коли маю стримуватись, аби не здаватись настирною.

  Підбігаю до під’їзду та застигаю в розгубленості. Я не знаю, як користуватися цим домофоном. Ми завжди відчиняли двері ключем. Як же бути?! Через паніку, що раптово нахлинула, стає важче дихати. Озираюсь довкола в пошуках хоч би якоїсь допомоги. Може, хтось вийде чи увійде та відчинить двері під’їзду? Але минає кілька довгих хвилин, а ніхто так і не з’являється.

   Втрачаючи останню надію на те, що мене врятує коханий, знаходжу єдиний можливий шлях виходу зі скрутного становища. Вирішую бігти в парк, бо там хоч трохи, але стане легше, а далі вже думатиму. Коли ми там з Натою катались на гойдалках, далеко внизу, попід схилом, було видно річку. Може, зможу до неї дістатись.

  Зриваюся з місця й біжу у бік парку. Пробігаю квартал, аж раптом чую знайомий дратівливий рев автомобілю. Озираюся, знаючи, кого побачу. Звичайно ж, це той самий «грім серед ясного неба», за кермом якого сидить його славнозвісний власник Лесь Полум’янський. Розгледіти хлопця крізь темні вікна машини неможливо, та я й не намагаюсь. Мені вистачає короткого погляду через плече, а далі знову дивлюся вперед, концентруючись на своїй цілі.

  Автомобіль на швидкості проїжджає повз, і я з полегшенням видихаю, радіючи тому, що його власник мене не помітив. Але раптом «грім» голосно пригальмовує, а тоді дає задній хід. Я зупиняюся, судорожно вирішуючи, що робити – бігти далі вперед, чи тікати назад. Поки роздумую, вікно машини опускається і в ньому з’являється засмагле нахабне обличчя Полум’янського.

- Ранкова пробіжка? – запитує він, оголюючи рівні білі зуби. «Посмішка хижака», - пролітає в моїй голові думка. 

- Вибачай, не маю часу на безглузді розмови. Надто поспішаю, - вирішую продовжити свій рух в напрямку парку.

- То сідай, підвезу, - пропонує брюнет, повільно рухаючись за мною вслід. 

- Що? Ні! – аж відстрибую вбік. Дихання раптом збивається, починає паморочитись в голові.

- Шось ти мені не подобаєшся, - серйознішає водій, зупиняючи автомобіль.

- Я вже давно це зрозуміла, - огризаюсь до нього, відступаючи вбік до найближчої стіни, щоб за неї притриматись.

- Е-е-е! – чорнявий вибігає з машини. – Ти чого це розклеїлася? Давно бігаєш? – притримує мене, щоб не впала.

- Щойно вийшла із дому, - зізнаюся.

  Лесь занепокоєно заглядає мені в очі, і я навіть на мить починаю вірити в те, що цьому нахабному здорованю до мене не байдуже.  

- Вода, мені потрібна вода, - кажу йому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше