Лісова пісня

є

   Друга частина виступу тягнеться довше, або ж це мені так здається, бо цілком переключитись на музику вдається не одразу. Проте творчість серця творить дива, тож завершую я свій виступ так само, як і до того, майже у трансі. Здається, що разом із музикою підіймаюся настільки високо (сама душа несе мене кудись нагору), що потім дуже складно спускатися назад, вниз на землю, та усвідомлювати себе не безтілесною світловою вібрацією, а  дівчиною, мавкою, котра має тіло.

  Слухачі знов аплодують, але цього разу я не поспішаю обводити поглядом зал, аби не зіткнутись з еманаціями людей, котрі можуть порушити ту хитку атмосферу гармонії, яку мені із зусиллями вдалось побудувати протягом другої частини виступу. Тож дивлюсь крізь людей, не фокусуючи погляду ні на кому конкретному, м’яко посміхаюся та злегка вклоняюся, дякуючи за теплий прийом, після чого швидко ретируюся до вбиральні. Дуже хочеться вмити лице, щоб збадьоритись та остаточно прийти до тями, але вчасно згадую, що на мені макіяж, тому доводиться стриматись і, замість того, щоб вмитись, просто прикласти вологі прохолодні долоні до щік.

  Стою так з хвилину, налаштовуючись на повернення до реальності та до своїх друзів, які точно не лишать мій виступ без коментарів. Особливо хвилює оцінка Іллі, що цілком закономірно.

   Врешті, зробивши кілька глибоких циклів дихання та набравшись хоробрості, роблю крок на вихід із вбиральні, але раптом впираюсь в чиюсь кремезну фігуру. Аж сіпаюся від несподіванки. Підпираючи плечем стіну, прямо поруч з дверима стоїть Лесь й задумливо посміхається. Дивуюсь його несподіваній появі, бо, взагалі-то, це коридор службового приміщення, куди відвідувачі зазвичай не заходять.

- Що ти тут робиш? – задаю логічне питання.

- Зайшов привітатись, - всміхається перелесник. – Давно не бачились, скучив, - оголює рівні білі зуби.

- Я вже почала хвилюватись, куди ти подівся, - відповідаю на його репліку.

- Мав справи, - знизує плечима.

- Ага, я помітила, - іронізую, маючи на увазі ту кралю, з якою Лесь проводить сьогоднішній вечір.

  Хлопець весело посміхається, він розуміє, про що я. Проте, вочевидь, не планує розвивати цю тему, а серйознішає та несподівано видає:

- Ти надто талановита, щоб співати у ресторані. Твоє місце – на великій сцені.

  Його слова змушують мене зніяковіти. От чого не очікувала, то це подібного компліменту.

- Дякую, - єдине слово, яке можу із себе вичавити. – Проте, - продовжую після паузи, - Мене цілком влаштовує ця робота. «Лісова пісня» - чудовий заклад. Мені тут дуже подобається.

- Це радує, - широко посміхається Лесь.

  Повисає мовчання, наші погляди перетинаються. В очах Леся грають веселі вогники, і я навіть зависаю на кілька секунд, намагаючись роздивитись їх краще. Зблизька помітно, що райдужка в  перелесника змінила колір з майже чорної на шоколадно-медову. Хм, десь випускав пар? Може, встряв у пригоди? Знаючи лиху  вдачу свого давнього друга, впевнено можу таке допустити.

  Лесь не відводить погляду, пильно дивиться на мене, злегка посміхаючись. Врешті я починаю бентежитись та опускаю очі.

- В мене зібралася купа питань, але зараз не час їх озвучувати, - промовляю зніяковіло. – На мене чекають коханий та друзі. І на тебе також чекають, - додаю, після паузи.

- А той рудий кіт, також твій друг? – раптом запитує Лесь, ігноруючи мою останню репліку.

- Так. Він зі мною живе.

- Прикольний чувачок, - всміхається співрозмовник. – Цікаво було послухати його коментарі про сусідів по столику, а особливо про твого хлопця.

  Що?! Червонію. Я й забулась про те, що Лесь також розуміє мову тварин. От чудово! Вже уявляю, що мій рудий товариш міг намуркотіти! Сподіваюсь нічого такого. Хоча, судячи з глузливого виразу обличчя співрозмовника, Пундик міг бовкнути зайвого. Треба буде його розпитати.

- Не звертай уваги, - кажу перелесникові. – Пундик має своєрідний характер.

- Ага, я помітив, - знов загадково всміхається.

- Ну, то добре, - відповідаю напруженою посмішкою. – Мені уже час. Ще побачимось, - розвертаюся, щоб  піти, роблю кілька кроків, але знов зупиняюсь, бо мені перегороджує шлях Валерій.

- Міє, зайдіть до кабінету, хочу з Вами розрахуватись, - каже він. – Ви сьогодні були неймовірною! – додає із захопленням.

- Дякую.

  Ми проходимо в кабінет, Валерій простягає конвертик.

- Дякуємо, що Ви з нами. Бачу, вже познайомились з власником, - усміхається.

  Цей коментар застає мене зненацька. З яким іще власником? Я ні з ким, окрім перелесника після концерту не зустрічалась.

- З власником? Коли Ви мене із ним бачили?

- Та от щойно, у коридорі, - сміється Валерій. – Чи він не представився?

  Мої брови повзуть вгору.

- Ви маєте на увазі Леся Полум’янського?

- Так, його.

- Ми знайомі, але я не знала, що він власник цього ресторану, - белькочу розгублено.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше