Знайомство з лісовими розбишаками

Лісову галявину вкрив нічний морок. Трохи згодом на небо, всипане зорями, видряпався блідий місяць. Під променями місячного світла дерева з фантастичних примар перетворилися на суворих стражів, немовби охороняючи лісові хащі від непроханих відвідувачів.

Кіт Фелікс походжав довкола куща шипшини. Нервуючи від того, що господиня та рятувальники затримуються, він раз у раз смикав хвостом на різні боки. У шлунку щось забурчало, відволікаючи Фелікса від сумних роздумів. Підійшовши до тарілки, він з’їв кілька шматочків сухого корму та попив води. Зазвичай пікантна, зараз йому їжа здалася зовсім позбавленою смаку. Феліксу було сумно і самотньо. Сівши на траву, Фелікс заволав на усю горлянку від розпачу, який його охопив.

Не встиг він закінчити своє голосіння, як у кущах почулися шурхіт, тріскотня і чийсь незнайомий голос захоплено вигукнув:

— Я відчуваю його запах!

Знову почулися тріскотня та шарудіння.

— Це ж справжнісінький лосось в упаковці «Orijen». Навіть «Nature’s table» так не тхне. Такі пахощі ні з чим не переплутаєш, — знову почувся той же голос.

— Та замовкни ти, бовдуре! — відгукнувся хтось інший.

Фелікс припинив нявчання і сполохано відскочив убік.

— Там же ще й печеньки! Як тут утриматися?

— Та ти спочатку поглянь, яка звірюка товчеться біля них. Чув, як він несамовито волав? У мене навіть мурашки шкурою пробігли. Волає, немов привид у фільмі жахів.

— Може, це вовкулака?

— Може, й вовкулака.

— То що робити?

— Налякати його та й годі! Ти що забув, хто ми такі?

— Хто?

— Ми найжахливіші у світі створіння – лісові розбишаки! Ми жах, що суне на крилах ночі! Ми спритні та дужі, немов брати Кличко! Нікого й нічого не боїмося! На шматочки розірвемо непроханого гостя!

— Так! На шматочки роздеремо і по лісі розкидаємо!

— Та годі вам, — заспокійливо промовив ще один голос. — Це звичайнісінький кіт. Мабуть, загубився, ось і волає з переляку. Пішли знайомитися.

Тріскотня у кущах посилилася й на галявину вийшли четверо єнотів.

— Доброго вечора, котику, — звернувся один з них до Фелікса.

Кіт, який з переляку перетворився на пухнасту кулю, обережно роздивлявся незнайомців.

— Доброго вечора і вам. Але який він у біса може бути добрим… — зітхнув Фелікс.

— Що сталося? Загубився?

— Здається, так. Приїхав на пікнік з господинею та її дітьми й ось залишився сам посеред лісу.

— А чого це вони тебе покинули напризволяще? Мабуть, шкоду робив?

— Та ні. Яка там шкода? Навпаки, хлопчисько знущався з мене. Постійно бавився з нашийником. Бив мене електричним струмом. Потім нашийник зіскочив і я втік. А коли повернувся, їх уже не було. Вони, мабуть, до міста повернулися.

— Але їжу тобі вони залишили. Якщо ти не проти, то я пригощуся. Бо печиво так пахне, що аж у голові паморочиться, — товстий єнот підійшов до тарілки.

— Та пригощайся, будь ласка. Мені зараз шматок до горла не лізе.

— Дякую, друже, — єнот захрумтів печивом та шматочками корму, спритно напхавши їх до рота обома лапами.

— І що ти надумав? Підеш до міста?

— А який сенс? Де я у місті їх знайду? Ми ж у авто приїхали. Я навіть гадки не маю, де розташований їхній будинок.

— Коти завжди знайдуть шлях додому. Це ти ще трохи наляканий, тому не усвідомлюєш, що у тебе в голові є навігатор. Він тебе додому й приведе. Але це у тому разі, якщо в тебе є таке бажання.

— Бажання? Навігатор приведе додому? Навіть не знаю. Я чекав, що господиня викличе рятувальників і вони мене знайдуть та відвезуть додому.

— Ги-ги-ги, — зареготав один з єнотів. — Диви, який жартівник! Рятувальники його шукатимуть. Ги-ги-ги!

— Облиш, Робе. Не бачиш, що кіт у розпачі. Він зараз неспроможний логічно міркувати. Гаразд. Почнемо знайомство. Я звусь Рум. Цей товстун – Мак. Веселун – це Роб, а наш мовчазний брат Мех. А тебе як кличуть?

— Фелікс. Дуже приємно.

— Нам теж.

— А чого у вас такі дивні прізвиська?

— Нічого не дивні. Вони просто скорочені. Ми їх змінили, бо перебуваємо у розшуку, — пробурчав той, що звався Роб.

— У розшуку? За що? Що ви скоїли?

— Ми помстилися купі покидьків за те, що вони загарбали дитячий будинок. Сплюндрували його. Дітей відправили до інших закладів, а нас – до зоологічної крамниці. Але ми втекли і здійснили шалену помсту. А на додаток ще й обікрали ресторан, цукерню та крамницю господарських товарів.

— Отакої. А коли це сталося?

— Та десь рік тому.

— Так це ви тоді навели жаху на місто? Про ваші витівки майже тиждень по усіх новинах тріскотіли.

— Та невже? Отже, ми відомі злодюги?

— Так і є.

— То гарно. Бо ми найлютіші створіння у межах цього лісу! — задоволено вигукнув Роб.

— Тож своїми пригодами ми поділилися. Зараз час вирішувати. Ти залишаєшся з нами чи почимчикуєш до міста? Але у такому разі ти мусиш заприсягтися, що нікому не розповіси про нашу зустріч. Нікому! Навіть своїм дітям, якщо вони в тебе колись з’являться, — суворо проказав Рум.

— Так. Я заприсягаюся нікому не розповідати про вас. Та ще… Мабуть, я залишуся з вами. А потім, коли оговтаюся, вирішу, що далі робити.

— Ти щось казав про нашийник з пристроєм, — запитав мовчазний Мех. — Де він подівся?

— Десь там на гілці у цьому самому кущі, — вказав лапою Фелікс. — А пульт керування біля тарілки лежить, мабуть, хлопчисько його кинув.