Літо довжиною в життя

Розділ 8. Ранкове море

 "Щасливе життя починається зі спокою розуму. "   Цицерон

"Спокій – не що інше, як належний порядок в думках. "  Марк Аврелій

Соня

Вночі, здається, все може тривати вічність. Та швидкоплинно настає ранок, який розкриває правду на більшість речей.

Сонце починало сходити, його яскраве відбивання  у воді виглядало фантастично.  Я сиділа, накинувши на плечі плед, та він не може зігріти від холоду й порожнечі в душі. Пальцями ніг торкалась прохолодної води, перевіряючи на стійкість свої нерви.

Здалеку, над морем,  доносилися вигуки птахів. Для спостерігачів природи чудова нагода насолодитися видовищем з шоу дельфінів, які купкою виконували трюки у воді. То вистрибували, роблячи півколо над морською гладдю, то пірнали, утворюючи після себе кола на воді.

Поодинокі пари блукали, обіймаючись, по березі та закликали дивитись в море своїми рухами й голосом.

- Дельфіни!

Єдине, що мене хвилювало -  це роздуми. Думки, що помилялася цілих п'ять років. Я зустрічалася з Тимуром, планувала весілля, а він так і не запропонував за нього  вийти.  Та найбільшою брехнею були його почуття до мене.  Я більше не могла йому вірити. Знала що наступного дня він попросить вибачення, та навряд чи кине все задля мене чи приїде.  Чомусь зараз не відпускало почуття змін. Щось я повинна зробити.  

Повз мене проходило багато людей, оглядаючи пронизливим поглядом. І він обпікав мою самотню, зранену душу. Все більше і ближче до мене почувся тупіт ніг і я озирнулася. Побачила хлопця, який гуляв вздовж берега та фотографував море з об'єктивом камери. Я і не думала розглядати його, та він підходив все ближче. Чим привертав увагу.  І це мене зацікавило. Раніше теж цікавилася фотографіями.  І я могла уявити, які дивовижні кадри там вийшли. 

 -   «Дельфіни» - почувся поряд збуджений крик.

І фотограф продовжив знімати море та дельфінів. Через кілька хвилин він сам підійшов ближче і сказав: «Доброго ранку!».  Я поглянула на хлопця, який, попри все, щось клацав на камері.  Він був одягнений у білу, лляну сорочку з коротким рукавом, джинсові шорти до колін, які звабливо на поясі притримував пасок, на голові серед скуйовдженого волосся виднілися сонцезахисні окуляри, на плечі звисала спеціальна сумка для камери. На міцних, мускулистих руках у зоні зап'ястя мерехтів фірмовий годинник і фенечки з підвісками. І поки хлопець не підняв очі, якими  уп'явся в мої, примруживши їх, я не впізнавала в ньому того незнайомця, з яким кілька годин тому проводила генеральне прибирання готельного номера.  Він теж дуже здивувався і з його вуст вирвалося збентежене: «Ти?».

- Так, я.-  зверхньо відповіла. Не бажала говорити після того, як перед моїм носом зачинились двері, без нормальної подяки. 

- Що ти тут робиш?- на диво спокійно продовжив він, присівши біля мене навколішки.

- Не спиться. -  спокійно відповідаю, хоча не маю бажання говорити з кимось.- А ти, бачу, фотографуєш пейзажі. Ти фотограф?- задовольняю свою цікавість. І нащо я це спитала.

- Це моє хобі, - всміхається і продовжує. - Я бізнесмен. У мене своя рекламна агенція.- хизується.

- Зрозуміло.- киваю головою. Це ж треба з такими то манерами. 

- То що ти тут робиш?- знову запитує, присівши вже поряд на килимок.

- Я просто... - намагаюсь вигадати причину та стримати агресію.-  Не спиться вночі.

- Зрозуміло.  Ну що, давай знайомиться. Мене звати Ігор,- промовивши, переводить на мене погляд і  подає руку для потиску.

- Я Соня.- тисну його долоню, таку міцну та теплу. 

- Ти ж не проти, що я біля тебе присів?- питає, стиснувши мою руку міцніше.

- Ні звичайно.- забираю руку і переводжу погляд на море. Його погляд мене бентежить. 

 Ми просто сиділи поряд. Спочатку мовчки. Та все одно я відчувала напругу всередині, він торкався мого плеча своїм, і мурашки мандрували моєю шкірою, а запах парфумів з ноткою цитрусу нагадував про розчарування. Я впізнала цей аромат, дарувала такі своєму, та він не став дякувати, лише сказав, що я помилилась і ці не в його смаку.   Ігор, тепер я знала його ім'я, продовжував фотографувати пейзажі.   А я лише нишком позирала на нього. Потім ми почули вигуки людей, і перевели погляд у тому ж напрямку.   Ігор, озброївшись камерою, почав фотографувати побачене. Парочки, які поглядали на море і дельфінів. Романтично, прозвучала думка в моїй голові. У нас з Тимуром таких випадків не було.  Потім фотограф повернувся до обрію і навіть я потрапила під око об'єктиву.  Наше мовчання обірвалося від питання, яке так легко і спокійно вирвалося з його вуст, наче ми давні друзі.

- Ти у відпустці?- поглянув на мене.

- Так. Приїхала з подругою відпочити. -  зустрілась з ним поглядом.- А ти теж відпочиваєш?

- Для мене відпочинок це робота. - задоволено повернувся до дисплея камери. 

- Так, це, мабуть, чудово,- реальність життя розкриває мені очі.- Не всі мають змогу їздити кудись і отримувати від цього задоволення.

- Для мене це не задоволення. – сміється.

- Ой, пощастило ж. - іронічно відповідаю. - Я приїхала до моря вперше за десять років.

- То чого не веселишся?- дивується.

- Не знаю. Не уявляю куди себе діти. Ще ніколи не було стільки вільного часу.  

- А де ж твоя подруга? Кинула тебе?

- Майже.  Це я її кинула. Не пішла з нею до клубу.

- Чого? 

- Бо я, Ігорю, втомилася,- важко зітхаю.

- Цікаво, від чого ж саме ти втомилася?

- Від людей, від самої себе. Від того, що в моєму житті все ось так. -  розводжу руками, наче на піску написано все моє життя і він зможе його прочитати.

- І що тебе не влаштовує?- говорить, наче розуміє що я маю на увазі.

- Все. Що я наступаю на одні й ті ж граблі, наче це мені приносить задоволення. Що не можу зрозуміти своїх помилок. 

 - У чому ж твоя помилка? Ти мене заінтригувала,- пильніше розглядає мене, не соромлячись відвертих поглядів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше