Розділ 20. Відповідальність

Тимур

- Як же мені це набридло, -  кинув слухавку у бік ліжка. - Одна мені свій характер показує, інша шантажує. Дістали. Як я міг з ними зв’язатися!

Як би я не хотів, та треба їхати туди і у всьому розібратися. Знаючи дівчат, у них точно щось трапилося. Соня так просто не зникає, а Інна мені б не подзвонила нізащо.

Наступну годину збирав речі, забронювавши квиток на перший же рейс до Одеси. Вже зібравши, зупинився  в дверях з думкою, що мене там ніхто не чекатиме. Майже передумав, та почуття обов’язку не дозволило звернути. Поїхав.  І, вже сидячи у потязі, написав Інні повідомлення, що вранці приїду та з проханням зустріти на вокзалі. Як я інакше їх шукатиму.

Роздуми не давали заснути. Я снував вагоном, роздивляючись бігаючи дерева за вікном. Як же швидко все минає?! Нещодавно я був підлітком, якого батьки запроторили до виправного ліцею в Лондоні. Виправдовуючись що хочуть захистити, а насправді просто викидали зі свого життя того, хто псував їх репутацію. 

Батьки у мене нестерпні, як я тоді взагалі витримав. Після наркотиків рятувати мене довелось довго. Клініки, психологи, та кінець кінцем ліцей стали моїм домом. А все через відсутність любові від батьків. Мати ніколи не говорила мені, що любить, а батько - взагалі не згадував про моє існування. Допоки я не став порочити його ім'я. 

Подумати тільки шість років колонії й нова людина. Інакше назвати той заклад я не можу. Повна ізоляція від світу. Рятували мене лише книги, бо дозволялось читати. Там я й перечитав все, що мала крихітна бібліотека про споруди, архітектуру. Психолог радив займатись тим, що заспокоювало й тримало на плаву. Для мене це було перемальовування. 

Скільки чудових проектів я створив за той час. І після повернення до життя, втілив мрію: став архітектором. Наразі успішний бізнес годує мене, я лиш контролюю процес і творю. 

Минуле лишило свій слід на серці.  Я з дитинства не відчував своєї потрібності.  Я не вмів виражати ні симпатію, ні кохання. Я любив тільки малювання й свої творіння. Через це труднощі з жінками переслідували. Тільки но хтось припав мені на око, я відштовхував їх холоднечею. Не вмію, не пам'ятаю як це любити.

Зустрівши Соню, я не наважувався відразу познайомитись. Придивлявся до неї. Випадкова зустріч у клубі дала. Це був шанс. Друг підбив  мене діяти й ми підійшли. 

Поглянувши в її очі, я відчув стабільність і спокій. Впевненість, що така дівчина буде вірною й не ставитиме зайвих питань. Так і сталося. Соня лагідно й покірно слухала мене весь час. Допоки з ланцюга не зірвалась. Я певен це все Інна, торочить їй про мої зради, а вона, дурна, вірить й влаштовує мені сцени. Я втомився від них. Втомився від цих жінок.

Навіщо я взагалі зв'язався з Інною. Я вперше не звернув на неї уваги. Та це бісеня виводило мене із себе щоразу, коли ми бачились. Спочатку я гадав, що ми надто різні. Та з часом я зрозумів у чому причина моєї агресії. Коли побачив Інну в клубі саму п'яну в компанії якогось незнайомця, зшаленів. Накинувся на нього, ледь не побив. Саме тоді я зрозумів свої мотиви. Я просто не знав як це кохати. Стабільність з Сонею мене влаштовувала, а бурхливих почуттів мені було б занадто з Інною. Тож приховуючи свої потяги до подруги дівчини, я лише насолоджувався її присутністю у своєму житті.