Розділ 21. Дисбаланс

Там, де вмирає надія, народжується відчай ..., а потім повна байдужість...(Автор невідомий)

Соня

Приблизно дні два залишалась на самоті в каюті. Я отримувала воду і їжу, та мінімум інформації, яка цікавила. Час подумати був, що аж скроні стискало від болю. Бажала вийти на свіже повітря, потрапити додому.

Скільки рішень у голові й жодного путнього. Я подумки ненавиділа й одночасно мріяла побачити Ігоря. Мене хвилював його стан, його почуття. Чи хвилює його що відчуваю я.

- Коли ми повернемося?- чоловік мигнув, усміхнувся та вийшов.

Я залишилася на самоті з кашею, яку їсти не сила. Та повернутися хочеться живою, і добре знаючи свій організм, без їжі довго не протягну.  

Ці дні  море було спокійним. Я обдумувала, що може відбуватися на суходолі. Як там Інна? Чи повідомила вона когось про моє зникнення. Можливо нас з Ігорем вже шукають? Згадуючи про нього, не змогла стримати сліз. Його вчинок розчарував мене, та злості більше не було.  

Мігель не говорив зі мною з тих самих пір. Я не володію інформацією про стан Ігоря і його наміри. Мене лякає невідомість. Мене лякає правда. Та й боюся, якщо чесно, дізнатися що з ним. Живий! Знаю. Та цього замало для спокою.

На мить здалося, що нічого до нього не було. Що все життя провела з ним і ці дні літа - це все моє життя. Настільки чутливими та важливими були вони. І почуття до людини, яку зовсім не знаєш, набагато гостріші ніж до Тимура, якого читаєш по обличчю.  Вже не ображаюся, лише хвилююся та сумую.

Заплющую очі, намагаючись згадати усмішку Ігоря. Вона мене заспокоює, і відчуття, що все це сон накривають мене з головою. Дисбаланс дійсності з відчуттями проривається зливою сліз. Я повільно ковтаю кашу, яку ледь прожовую, і сльози потрапляють до мого рота.  Гіркота у роті змушує зайтися голосним криком. Не можу тримати ці емоції в собі. Лишаю кашу і падаю на ліжко, плачучи в подушку.