Розділ 42. Інна

Інна

Після розмови з Сонею я відчула полегшення. Хоч самотність з’їдала зсередини, сумління було спокійним. Довгі вечори у порожній квартирі, це вперше коли час відчуваю по секундах.  Відкоркувавши пляшку вина, наповнюю келих червоним напівсолодким і всідаюся на підвіконні. За вікном пронизливий холодний вітер. Ось і настала пора ховати шию у шарфик та руки у кишені.  Авто з сьомого поверху здаються крихітними й нічні вогні наганяють тугу. Якось ми сиділи тут з подругою, попиваючи вино, розмовляли про жіночі дрібниці. Тепер навпроти порожньо як і в душі.

Дивно, відтоді про Тимура ні звісточки,  хоч працюємо в одному офісі. Колись допоміг мені з роботою, на прохання Соні. Чи можливо він уникає зустрічі зі мною. Рятує тільки відстань у два поверхи. Я не розумію своїх почуттів. Чи можливо розчарування у його вчинку зруйнували мою прихильність?!

Від нудьги зайшла до спортивного клубу та купила абонемент.  Перше заняття було ознайомчим, тренерка перевіряла мене на витривалість. У мене з цим проблеми. Виснаження мого тіла звільняє голову від поганих думок.

В суботу зранку, намотавши кілька десятків кілометрів на біговій доріжці, ловлю знайомий  профіль. Біля тренажерів стояв Тимур, мило розмовляв з дівчатами.  Я звільнила доріжку і втекла у дальній зал. Хіба це збіг. Як би я не ховалася,  він помічає мене, і уникнути зустрічі не вдається. Підвівши брови,  підходить до мене.

- Інно, ти що тут робиш?

- Займаюся. А я не знала, що ти теж сюди ходиш?

- Так. Давно ходжу. Радий тебе бачити. Як справи?

- Добре.- повертаюсь до виконання вправ.

Тимур  дає мені спокій і тренується неподалік. Я спостерігаю за ним і зовсім не впізнаю. Якось він змінився, це очевидно. Як би не приховував, та очі сумні.

Закінчивши тренування проходжу повз, не прощаючись.  Приймаючи душ, вагалась чи правильно чиню з ним.  Все ж нас поєднує трішки більше ніж спільні знайомі й один офіс. Не поспішаючи я звільняю шафку роздягальні, і виходжу. Біля залу стоїть Тимур, ногою граючись з камінням на стоянці.  Моє здивування яскраво проявляється на обличчі. Побачивши мене, усміхається, і я сприймаю це як поклик до розмови.

- Може кави вип’ємо?- пропонує.

Я мовчки киваю.  Визнаю, що скучила за ним. Ми йдемо в сусіднє кафе.

У приміщені ми знаходимо вільний столик і робимо замовлення.  Я поспішаю розповісти йому про наболіле. Нагадати йому про Соню.

- Я розмовляла з Сонею. Розповіла все. Та це не допомогло. Вона з’їхала.

- Це ж треба. Та мене це не хвилює. Я хотів вибачитися. Не знаю, навіщо я тоді все розповів. Хотів дошкулити їй. Та вийшло що підставив тебе.

- Але чому? Чому ти зараз вибачаєшся?

- Я був не правим. З самого початку треба було зізнатися тобі. Ти мені подобалася. І цим бісила мене, тому і сварки постійні.

- Ти хочеш сказати…

- Так,  я хотів би отримати другий шанс. Тепер нам ніхто не заважатиме. Соні не до нас.

- Що?- я розсміялася.- Ні,  ти зовсім мене не знаєш. Я не та, хто повинен бути з тобою.

Я хапаю речі й втікаю. Тимур не йде за мною і добре.  Через нього я  втратила подругу. Та й справа не лише в Соні. Він зовсім мене не знаю. Та дівчина, якою я була, не заслуговує на кохання. Легковажна наркоманка з ганебною репутацією чи може бути щось гірше. Якби він знав усе, то не підійшов би до мене і на крок. Тільки зараз я зрозуміла, що було перепоною між нами. Я! Я сама була перепоною, стіною, яка вічно буде між нами.