Розділ 46. Тимур

Тимур

Трясця! Знову цей навіжений Ігор. Не розібравшись кидається в бій. Якби не Соня, я б відповів йому. 

Та головне зараз не це. На щастя, ми встигли обговорити найважливіше. Соня розповіла мені про батька Інни. Тепер справа за мною. Потрібно його розшукати.  

Здається ця ідея божевільна. Чи можна вірити домислам і припущенням Соні. Можливо мати Інни мала рацію і батько просто загинув на будівництві. 

Та за свідченням сусідки, мати просто намовила дівчинці аби та не допитувалась і не шукала батька. Говорила, що насправді Григорій пішов з сім'ї через сварки. 

Добре хоч фото, що знайшла Соня є, а це полегшить пошуки. Я навідався до мого знайомого з паспортного столу. Він знайшов мені всіх Григоріїв Матвієнко шістдесят четвертого року народження міста Бердичів, звідки родом її батько. Тож передивившись картотеку та особові справи, що зберігались в електронному вигляді в бюро, я віднайшов п'ятьох кандидатів, що підпадали під опис та вік. 

Залишилось вирушити у Бердичів та навідатись до них. 

Я негайно взяв квиток.  Дорога зі столиці далека. Тож я поки займався плануванням освідчення. Вперше я відчув себе таким дурнем, наївний романтик. Коли я встиг таким стати?

Обрав ресторан, каблучку, музику, і навіть гостей запросив. Все повинно бути фантастично. Боже, стільки дрібниць, які створюють неймовірну композицію освідчення у коханні. Кульки, квіти, оформлення, страви. Час в дорозі минув непомітно, а справ які варто негайно вирішити ще купа. 

Я вибрався з потяга і піймав таксі. Часу блукати чужим містом немає, не до подорожей. Чим швидше знайду батька Інни, то швидше все закінчиться.

Ми відправились за першою адресою в списку. Старенький будиночок з червоної цегли, виноградником на вікнах зустрів мене привітно. З дому вийшла господиня, жінка за п'ятдесят. Привітно всміхнулась та не порадувала мене інформацією. Такий собі Матвієнко Григорій давно тут не мешкав, переїхав за кордон з сім'єю.

Тож увінчавшись гримасою невдачі, я рушив за іншою адресою. 

Ми маячили по всьому місту і лиш на четвертому  у списку я схаменувся.

Дурня! Безглуздо вірити в диво. Мало того що це нікому не потрібно. А що як він і знати не хоче ніяку доньку. Чи його взагалі вже в живих немає.

То чого ж я тоді сюди припхався, ще дві адреси й потяг у зворотному напрямку. Видихнувши, я потрапив у маленький дворик триповерхового будиночка. На подвір'ї затишно грали діти, і жіночки на лавочці бурхливо щось обговорювали. Я підійшов до них і привітно всміхнувся.

- Добридень. А не підкажете, де тут мешкає Матвієнко Григорій?

- Матвієнко?- перепитала літня жіночка, придивляючись до мене. - А нащо він вам?

- Дуже треба. Я його родич.

- А, ну то ти спізнився, хлопче. Вже роки з три тому помер.

- Як?- вирвалось з моїх стиснутих губ. У горлі миттєво пересохло і, опустивши додолу, я втратив останню надію та аркуш з адресами.

- Ти якщо дуже треба у восьму квартиру зайди. Там його донька мешкає.

- Донька?- округлились мої очі.

- Так,  Світлана. Зайти, вона вдома.

Я подякував і побрів до під'їзду на який тицяли жіночки. Страшенно хвилюючись,  підіймався сходами й чекав фіналу цього фіаско.

Зупинившись біля дверей восьмої квартири, я застиг у відчаї. Як же так! Пасуєш перед правдою. Час розкрити всі карти й довідатися істину. 

Я постукав у двері.

Через мить за дверима почувся шурхіт і двері відсапнулися всередину. На мене зиркали очі дівчини зі світлим волоссям, яке нагадувало Інине, блакитні очі наївні та перелякані.

- Привіт -  мовив, зазираючи крізь щілину всередину.

- Ви до кого?- крізь ледь прочинені двері на мене дивилось дівчисько не більше п'ятнадцяти років, як  мені здалося.

- Я до доньки Матвієнка Григорія.

- Це я, -  відчинила двері й, гордо піднявши голову догори, дівчина зробила крок вперед.

- Привіт. Я Тимур. І Мені треба поговорити про твою сестру.

- Проходь, - пробігла очима сходами й затягла мене до коридору.- Ще не вистачало пліток сусідів.

Ми пройшли до маленької двохкімнатної квартирки. У домі пахло фіалками та м'ятою. Чисто, прибрано й скромно. Ми пройшли на кухню і дівчина взялась господарювати. Налила мені чаю і присіла навпроти за стіл.

- Я щодо твоєї сестри, - нагадав мету свого візиту.

- Інни?- дівчина зробила ковток і уткнулась у мене своїми очима.

- Так - мої очі бігали по її спокійному обличчю і нічого не розуміли.

- То ти все знаєш?

- Так, батько розповів мені про сестру перед смертю. 

- І ти не хотіла її знайти?

- Ні. Якби я була їй потрібна, то тут сидів би не ти, а вона.

- А якщо я скажу, що Інна про тебе не знає.

- Не вірю!

- Справді. Вона батька з дитинства не бачила. А мати наговорила їй всього про нього. Та вважала його загиблим.

- Ну й нехай. Ти чого сюди припхався?

- Взагалі хотів батька знайти. І попросити руки його доньки.

- То тепер вочевидь у мене проситимеш?- передбачила.

- Навіть не знаю. Ти ж поїдеш зі мною?

- Ні. Мені немає чого там робити. Інна мене не чекає. А ти їдь! Потяг о шостій, у тебе обмаль часу. - Дівчина піднялась і пройшла до коридору. Я провів її поглядом, зрозумівши натяк, підвівся і зупинився вже  у дверях.

- Можливо передумаєш?

- Ні, - відповіла вона і виштовхала мене з квартири.

Я знов опинився у коридорі з досить неприємним ароматом плісняви. Спустившись, я повернувся в таксі, й відправився на вокзал. У голові моїй не вкладалося, як це так могло статися. Я збирався шукати батька, а знайшов сестру. Дорогою я набрав Соню. Поговорити з кимось єдиний варіант розібратись у цій безглуздій ситуації.

Соня не просто здивувалась, була шокована від почутого. А тоді заволала на все горло, що я маю зробити неможливе і доставити сестру Інни в Київ.  Я й сам хотів. Та чи те дівчисько погодиться.