Розділ 51. Соня

Соня

- Ти впевнена, що щось сталося?- накрапуючи валерьяну у склянку з водою, мовив Тимур.

- Так. Ігор завжди відповідав на дзвінки,- я присіла на диван біля Тимура, заламуючи долоні.

- А що як він втік?

- Не мели дурниць! Ігор на таке не здатен,- я підірвалась і заметушилась кімнатою.

Всередині нило серце, а мозок шукав розв'язання проблеми.  Другий день Ігор не виходить на зв'язок. Ні телефонного дзвінка, ні повідомлення. Я відчуваю що сталось щось жахливе. Намагаюсь не накручувати себе, та нерви здають. Всю ніч не спала. 

Тимур подзвонив вранці щоб поговорити про повернення Інни. Та зрозумівши що я не в змозі говорити з ним взагалі, приїхав. 

Я все розповіла і він запропонував допомогу. Це дуже мило з його боку. Насправді підтримки мені дуже не вистачає. Тим паче Інна далеко. Я так і не сказала їй нічого. Не хочу навантажувати її проблемами, а неї своїх вистачає. 

Тимур змусив мене випити заспокійливе й поспати. Я прилягла на диван і він накрив мене пледом. 

- Прошу тебе, поспи. Ти Ігореві не допоможеш своєю істерикою. Поки ти відпочиватимеш, я зателефоную знайомому з МНС. Домовились?- Тимур турботливо поправив пасмо мого волосся з обличчя.

Я покивала головою й заплющила очі. Втома взяла своє та й заспокійливе подіяло швидко. 

Мені наснився сон. Здається, я повернулась у минуле. Ті дні біля моря, коли ми з Ігорем були щасливі.   Стояли на березі й зустрічали світанок. От тільки промені, що засліплювали очі, були якимись неприродними. Закрившись від нього, я зустрілась з порожнечею. Все раптово зникло, ні Ігоря, ні моря. Я запанікувала. Кричала й кликала коханого. А у відповідь тиша. 

Я прокинулась. За вікном сіріло. У кімнаті було напівтемно й тихо. Чути лише віддалені звуки та кроки. Я підвелась й, потягуючись, пішла до кухні. За дверима почувся голос Тимура. Прочинивши їх, я спостерігала як він, стоячи біля плити, щось готує й наспівує.

Я зайшла й він припинив співати, перемикнувши всю увагу на мене.

- Соню, ти як?- допомагаючи мені присісти за стіл.

- Нормально. Ти краще скажи: є новини?

Тимур відклав кухонний рушник, що висів на плечі. Відсунув стілець й присів навпроти. Мовчки притягнув мою руку до себе й стис у своїй.  Його вуста тріпотіли, очі бігали з кутка в куток. Очевидно ж що він не хоче говорити.

- Тимуре, не лякай мене!- попросила, та все одно прикрила руками рота. Я боялась почути відповідь. Знала що кричатиму і стримати мене буде не під силу.

- Ти тільки не хвилюйся!

- Та говори вже! - закричала щосили.

- Ще нічого не відомо. Остаточної інформації немає.

- Тимуре!

- Він зник в горах.

- Як зник?- у горлі пересохло й зібрався ком зі слини, що не пропускала повітря до легень. Я підвелась й повільно пішла до виходу. Та ступивши кілька кроків, повалилась на підлогу.

Тимур підхопив мене та поніс до вітальні. Вклад на диван. У вухах на повторі лунало слово "зник". 

Через мить Тимур простягав мені склянку з водою. Та заливаючи до рота, змушував пити. Кілька крапель все ж потрапили всередину, та змусили лиш закашлятись.  

Я не хотіла вірити в те, що почула. На вустах застигло слово з кількох букв. Але саме вони змусили очі плакати. Сльози повільно скочувались щоками. Тимур, підтягнувши до себе, стис в обіймах. Повторюючи що "все буде добре", витирав солоні сльози. А я пручалась й відштовхувала його з усіх сил. Била кулаками в груди й кричала "брехня".

Не може такого бути! Ні! Так не повинно бути!

Ми мали одружитися й жити разом довго й щасливо. Ростити діток та ходити на свята до садочка. На вихідних ходити до цирку, кіно. Подорожувати разом і ніколи не старіти.

А зараз все це ілюзії. А реальність он яка. Зник! Як може зникнути людина? Просто випаруватись у повітрі? Ні! Не вірю! 

Мій опір тривав не довго. Через кілька хвилин я тулилась лицем у груди Тимура. А він, обіймаючи, шепотів на вухо "т-с-с". 

Цей день тримав надзвичайно довго. Кожна хвилина відбивалась усередині болем. Тимур обіцяв, що все буде добре. Що нічого конкретного не відомо. Знають, що туристи пішли в гори. Та почалась буря й зсуви верхніх  шарів землі. Туристів могло накрити чи віднести кудись. Поки що місцезнаходження не відомо. Та пошуки тривають. Надія є. 

- Ти мене не заспокоїв!- відповіла, тремтячими руками тримаючи чашку з теплим чаєм. 

Вмостившись на тому ж дивані, я підтягла ноги до грудей. Тимур закутав мене в плед та вже втретє наливав заспокійливий чай. Сидів поряд й припускав всі можливі варіанти. Тільки позитивних чомусь не було. Лиш наслідки зсувів та зливи. Його моторошні припущення підходили комом до горла й злість наростала кожної секунди. 

- Йти звідки!- рвучко підірвавшись з дивану, я поставила чашку на столик.- Забирайся!- виштовхувала його всіма силами, що лишились. 

Тимур опирався. Переконував, що необхідно лишитись й побути поряд. Та його присутність бісила мене. 

Виштовхавши за двері, закрила їх перед носом. Ззовні чулись крики, які змінились благанням впустити й допомогти. Та я не збиралась цього робити. Дарма він гадає, що я можу з собою щось вчинити. Мене хвилює лише доля Ігоря. Я не настільки дурна щоб чинити самогубство. 

У голові нарешті прояснилось. Я взяла себе в руки й, видихнувши, пішла в душ.  Я довго стояла  під холодною водою й не відчувала нічого крім непокоєння. Хвилювання й не знання правди. Під потоком контрастного душу, мені на думку спало лиш одне: "Треба їхати на Буковину". 

Я зібрала речі й поїхала на вокзал. І байдуже що завтра на роботу. Навіть попереджувати нікого не буду. Мене хвилює лиш Ігор. Я маю бути там і зробити все, щоб його врятувати.