Розділ 58. Ігор

Ігор

"Всяке кохання справжнє і прекрасне по-своєму, тільки б воно було в серці, а не в голові." 

Бєлінський

"Любов не залежить від нашої волі, приходить без нашої заслуги, щезає без нашої вини."

 І. Франко

Сонце ховалось за пухкими хмаринками, які ставали помаранчевими. Ніч поступово опускалась на Землю, як ковдра на ліжко. Повільно та ніжно темінь накривали будинки та людей внизу. Я відчув себе Богом, який споглядає свої володіння згори. Це неймовірне відчуття. Тут, на вершині я пізнав найкраще, що може бути в житті.

Продовжуючи стояти на краю, чекав на першу зірку. Все ж сенс життя у самому житті.  Варто обрати вірний шлях. Тепер я відчуваю себе у своїй тарілці. Море, якому я не зраджував багато років, бушувало всередині. А гори принесли у серце спокій. То стихія у якій знаходишся має вагу. У місті метушня та проблеми. Зараз же спокій, тільки за Сонею сумую.

- Зірка! - викрикнув, тільки но засяяла вона на нічному небі. 

Дивовижне небо з сотнями зірок і небуття внизу. Відчуття, що на краю світу знаходишся. Ступиш у невідомість і підеш гуляти небом. Але ж я добре знаю, що там порожнеча. Лиш крок і полечу донизу. 

- Я дров зібрав - пролунало позаду.

Сергій повернувся з сокирою та оберемком хмизу. Підкинув у багаття й усівся біля намету на колоду.  Восени та ще й вночі в горах холодно і я хотів би повернутись до готелю, теплого ліжка. Та Сергій, мій провідник, попередив про небезпеку шляху вночі. Я ж нікуди не поспішаю. Завтра спустимось, зберу речі й на перший же потяг до Соні.  Кохана, якби ти бачила цю красу. Я зробив ще кілька знімків для неї.  

- Сергію, ти таке вже бачив?- вказав пальцем в наростаючий клубок чорних хмар.

Сергій підійшов і, примружившись, вилаявся. 

- Чорт! Гроза. 

- Це погано?

- Ну як сказати, - підійшов до палатки й почав швидко пакувати речі.- Я одного разу під час грози був у горах, ледь вибрався. Дороги розмиє і все - блукатимемо кілька днів. Тому швидко збирай все й ходімо.

- Але ж це небезпечно, ти говорив?- тривога всередині наростала.

- Нічого, пронесе.

Мені не сподобалась ця метушня. Чи не краще було б лишитись  тут. Я довірився йому, дурень.

***

Прийшов до тями втретє. Крізь малу щілину сонячне світло прослизало всередину. Я спробував поворухнутись, та ногу привалило величезним каменем. Піднявшись, вкотре спробував витягти її з під завалу. Все марно. Зі зламаною правицею, я безпорадний. Тож зіщулившись,  закричав і підтяг ногу до себе. Зрушив лиш кілька сантиметрів, та біль пробігла тілом  і рука занила до крику. 

І я закричав. Та тільки ніхто мене не почує. Навряд чи хтось блукає горами після зливи. 

Дощ нарешті скінчився. Після падіння гроза не вщухала. Певно добу, а то й більше дощило. Звук крапель по каменях зводив з розуму. Спрагу тамував, ловивши краплі води, що стікали крізь щілини. Огидна рідина, та іншого виходу я не бачив. Все одно краще ніж тепер. Я вже два дні не пив. 

Змовкнувши, я заплакав. Доля знущається наді мною. Коли вже  зможу не хвилюватись за життя. Коли житиму щасливо? 

Солоні сльози подразнювали подряпини, хотілось роздерти їх до крові.  Злість переповнювала моє нутро і якби не здоровий глузд, то уже бився головою об стіну чи рвав на собі волосся. Хвиля розпачу минула. Такий виснажений та й без води, їжі довго не протягну. Тож сон єдиний порятунок. Прикривши очі, я знов опинився у своєму домі, де, поряд з коханою, щасливий. Думки про смерть влізали без дозволу у мрії і псували все, та я відганяв їх від себе.

Сльоза мовчки скотилась щокою при згадці про моє падіння.

- Сергію, я нічого не бачу. Дощ сильний - перекрикуючи гуркотіння грому. 

- Сюди! За мною! - забігає у хащі і я біжу за ним. 

Земля втікає з-під ніг, під хвилею багнюки послизаюсь й лечу донизу. Прикриваючи обличчя руками, я все ж б'юсь об гілки та камені. А потім політ і болюче падіння. Зверху мене вмиває багнюка й від першої ж спроби піднятись, камені завалюються на мене. 

Я відчуваю нестачу кисню, біль у руці та нозі зв'язується у клубок cудом, від яких заплющую очі у невідомість.

***

Крізь поверхневий сон я відчування трясіння, зверху котяться камінці, створюючи відлуння скреготу й удару. Я відкриваю очі й прислуховуюсь. 

- А може це кроки, - передбачаю.- Допоможіть! - з сил, що лишились кличу.

Удари стають частіші й через мить зникають. Невже здалося, я марю.

Знов лишаюсь сам на сам. Певно ж це марево,  я голодний  і слабкий. Намагаюсь заснути.

Ледь стуливши очі, знову чую шарудіння й голоси.Починаю кричати. Та мій дикий рев назовні здається нявканням кошеняти.

Ну нарешті! Мене почули. Зверху люди крутяться біля ями, розбирають каміння. Я добре чую їх голоси, та зовсім розпливчато бачу світло. 

Теплі та пітні долоні торкаються моїх рук, тягнуть мене нагору. Світло, змушує мружитися. Я не в собі від щастя.  Нарешті опора, тверда поверхня під ногами. Хоч сам стояти не можу, хлопці у спецформі тримають мене під руки. 

Я помічаю Соню. Вона зі сльозами на очах біжить в мої обійми.

- Все, кохана, не плач! Я тут,  поряд.- шепочу, хоч здається сказати не можу й слова.  Та міцно, що є сил, притискаю до себе. 

Її аромат заспокоює мене. Тепер я у безпеці. 

Далі я мало що пам'ятав, мене підкосило. Безсилий та поранений, я лежав на ношах. Відчував тільки теплу й ніжну долоню Соні у своїй. А потім провалився у глибокий сон. Я нарешті зміг спокійно виспатися.