Літо довжиною в життя

Розділ 59. Інна

Інна

"Для кохання не існує вчора, кохання не думає про завтра. Воно жадібно тягнеться до нинішнього дня, але цей день потрібен йому весь, необмежений, незатьмарений." 

Генріх Гейне

"Любити – це не означає дивитися один на одного, любити — це означає разом дивитися в одному напрямку." 

Антуан де Сент-Екзюпері
 

Це якесь божевілля. Вже кілька днів не можу додзвонитися ні Соні, ні Тимуру. Як мені сприймати їх мовчання. Протест, ігнор?

У мене проблем вище даху, і  я не впораюсь без підтримки. А Тимур взагалі головний свідок у справі. Суд призначили через тиждень, і у мене обмаль часу на збір паперів.

Я повернулась у столицю. І ні щоб папери збирати, натомість їжджу по домівках друзів, розшукуючи пропаж. Про Соню ледве дізналась. Її сестра спочатку говорити не бажала, а потім промовилась, що та у Карпатах. Чудесненько! Ну то добре,  я з нею поговорю потім. На черзі Тимур. 

Я написала йому повідомлення з відповіддю, та реакції нуль. Як мені це розуміти. Ні дзвінка після, ні смс. Це точно бунт.

Забігла на роботу, щоб оформити відпустку офіційно. Бос відпустив мене, але нагадав, що такі працівники довго не затримуються. Опустилась на три поверхи нижче, до офісу Тимура. Дівчина на ресепшені нічого не знає.  Або ж не хоче говорити. Зневірившись, я збиралась йти. І коли я вже виходила, до неї підійшов чоловік. Він довго пояснював дівчині причину свого від'їзду. Та найголовніше я почула.

- Треба терміново їхати до Тимура. У нього проблеми. Буду через кілька днів.- повідомив чоловік, і зібрався на вихід. 

Я спустилась сходами  й чекала його внизу.  Як тільки він з'явився на порозі, я підійшла.

- Вибачте,  я чула Вашу розмову. Де Тимур? Куди Ви їдете?

- Дівчино, а Ви хто?- підвівши брови, поглядом  провів знизу вгору.

-  Інна, його дівчина. Він зник і нічого не пояснив.

- Дорогою поясню. Поїхали!-  мовивши, пішов прямо до авто.

Я мовчки побігла за ним і сіла всередину.  Чоловік не став нічого пояснювати. Авто рухалось у невідомому для мене напрямку.  Я вже вигадала собі купу проблем, що могли статися з Тимуром.  Та найголовніше, як я можу їхати з незнайомцем. Оглянувши його нишком, помічаю на руці каблучку. Фух! Видихнула з полегшенням. 

- Куди ми їдемо?- нетерпляче запитала чоловіка.

- В Карпати. Ігор зник в горах. Вони його шукають.

- Що? Як? Чекайте, вони - це Соня з Тимуром?

- Так - покивав, не відриваючи очей від дороги.

Тепер мені все зрозуміло. Ось чому телефони мовчать. Вони разом. 

Та найстрашніше це те, що ніхто й не збирався мені говорити. 

Всю дорогу я мовчала.  Та думки в голові просто бушували.Змішані емоції. Занепокоєння, тривога та водночас злість. Як Соня могла промовчати. Очевидно наша дружба не настільки міцна, як я гадала. Приховавши від мене свої проблеми - побудувала стіну недовіри. Я співчуваю їй і хвилююсь, та боляче розуміти, що тобі безсоромно брехали. 

Так, я винна. Та тільки в тому, що розв'язувала свої проблеми. Але ж так не правильно. Забрала Тимура з собою і поїхали у гори.  Чи справді вони Ігоря шукають, це вже не зрозуміло.

- Вибачте,  я не знаю Вашого імені - треба розвідати якнайбільше.- Ви впевнені що вони там Ігоря шукають?

Чоловік швидко подивися на мене, знизав плечима, та повернувшись до дороги поглядом відповів:

- Так, Ігор мій друг. До речі, я Геннадій, можна просто Гена.

- Гено, Вам хочеться вірити.

- А Тимуру? Ви що не вірите йому?

- Не знаю. Останнім часом він дивно поводиться.

- Інно, я можу запевнити, що він кохає Вас. Він мені всі вуха проговорив. А Соня? Він їй допомагає.

- Ну, ну - я вже ні в чому невпевнена.

Решту дороги ми мовчали. Я, передчуваючи погане, нервувала. Стримати себе було не сила. 

От знову  я займаюсь зовсім не тим. Як же Свєта?! 

Боже, останнім часом стільки навалилось на мене. Те, що було білим, тепер здається чорним. Краще було б жити безтурботно, не знаючи правди? Чи все ж краще витримати все це і бути щасливою? От тільки коли настане це щастя. Мені моторошно від думки, що відбувається навколо.

Ще пів року тому ми з Сонею були абсолютно щасливими. Жили разом. Проводили час так, як нам хочеться. Безтурботно й щасливо. Тепер же ми майже вороги. Ніяк не поділимо одного хлопця. У моєму житті стільки змін. А що вже говорити про Соню. За кілька місяців сталось стільки всього: полон у піратів, зникнення Ігоря. Бідненька моя, подруга. Як же мені хочеться зараз бути поряд і підтримувати. Чому ж ти нічого мені не сказала?

І Тимур? Як він міг так вчинити. Нічого не сказав мені. 

Ми їхали години чотири без зупинки. За вікном спливаючі краєвиди пізньої осені. Дорога було мокрою після дощів, тож ми не могли набрати потрібну швидкість. Нарешті проїхали табличку Яремче. Моє серце впало в п'ятки. З наближенням я нервувала все більше. Озиралась довкола. 

Геннадій зупинився біля готелю. Ми відразу ж зайшли і домовились про номери. 

- Дівчино, скажіть, будь ласка, щось відомо про чоловіка, який в горах зник?- поцікавилась у дівчини на ресепшені.

- Так. Ведуться пошуки. Вже є постраждалі.

Ми взяли ключі й піднялись нагору. Гена пояснив, що зв'яжеться з Тимуром і тоді ми поїдемо до них. Я зайшла до номера. Часу на релакс було мало. Я сама підганяла себе. Не терпілося побачити подругу. Дізнатися подробиці. Це ж так важливо, і для мене також. 

Я вийшла з душу, і відразу ж почула стук у двері. Відчинивши, я побачила Гену.

- Інно, я не може додзвонитися. - пройшов і крокуючи туди сюди, нервував.- Що робитимемо?

- Гено, заспокойся, присядь. Думаймо логічно. Якщо вони в горах, то зв'язку може не бути. Треба чекати. Ми ж не знаємо де вони точно знаходяться.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше