Глава 6

Є така приказка, яку дуже полюбляє моя бабуся: «Одне дерево ще не ліс». Так і я твердо запевнила себе, що кілька дівчат-прихильниць біля мого хлопця ще не означає, що його серце зайняте. Зрештою, якби в нього хтось був, то Богдан не посміхався б мені так... солодко, приємно... Від спогадів аж на серці тепло розливається!

–Марійко, – поцікавилася вкотре Вікторія, відганяючи від мене романтичний настрій, – коли ми вже підемо?

Уже була майже одинадцята година вечора, а ми ще й досі чекали. Чого? Мені хотілось прийти пізніше, щоб нашу появу помітили. Помітив він...

–Ще трішечки, – заспокоїла я сусідку, уявляючи, як він мені знову усміхнеться. Хоч би цього разу не засоромитись.

–Ну я вже не можу чекати... Марійко...

–Маша я! Називай мене Машею, – втомлено попросила нову подругу.

–Добре, – відмахнулась та й продовжила скиглити, що їй нетерпець уже потрапити на заборонену «вечірку». Навіть Настю згодом це дістало.

–Слухайте, ідіть уже, не заважайте дивитись серіал... – дівчина відірвалася від телефона, а я помітила в її погляді мольбу.

–Ну добре, – піддалася я вмовлянням дівчат і звернулася до Вікі, – тільки пам'ятай – тихо будь!

Сусідка по кімнаті жестами показала, що замикає рот на замок і викидає ключі за спину. Мені це додало настрою. І вся невпевненість розлетілась по кутках кімнати. А, можливо, й за відчинене вікно.

Тихо відчинивши двері, я оглянула коридор. Вікі й собі висунула голову й подивилася навколо. Хоч я й не вперше вдавалась до такої авантюри, серце калатало дико. В крові бурлив адреналін і здавалось, що нас от-от піймають.

Було тихо. В коридорі світло не вимикали, оскільки вбиральні в будинку були спільними – дві на весь коридор. Ми пройшли до дверей, що вели на сходи. Найважчим виявилось відчинити безшумно двері, адже щойно ми робили спробу, одразу ж з'являвся противний гучний скрип.

–Я знаю, що робити, – прошепотіла Вікі, – тут дверні петлі дуже прості, їх можна змастити. Моя мама іноді використовує соняшникову олію, коли її дратує скрип.

–І де ми візьмемо ту олію посеред ночі? – зауважила їй скептично.

–У мене є олія для масажу, – задоволено відповіла вона і підморгнула.

Я витріщилася на дівчину здивовано.

–Навіщо тобі в таборі олія для масажу?

Вікі знизала плечима.

–Мало на що згодиться.

–Гаразд, – махнула я рукою в сторону нашої кімнати, – тащи! Тільки тихо!

Вікі навшпиньки побігла й швидко відчинила наші двері. А за пів хвилини, знявши корок з невеличкої пластикової пляшки, стояла біля завіси й хитренько усміхалась.

–Ну ж бо, давай! Не вистачало, щоб вожаті нас тут перестріли!

Вікі нахилила банку над дверима й хлюпнула маслом на центральну завісу. Та не розрахувала сили, тому на світло-блакитній стіні вмить з'явилась пляма, яка розтягнулася жирними потоками аж до землі. Я безшумно луснула себе по лобі долонею, а потім опустила її на очі, щоб прикритись від сорому. Жах! Сподіваюсь, нам за це не влетить!

–Дай сюди! – вихопила я у дівчини тонку високу пляшечку й обережно капнула на верхній та нижній завіси. – Сподіваюсь, це спрацює!

Ми стояли й дивились на свою роботу. Я – на завіси, Вікі – на калюжу олії, що тонкими цівками стекла на підлогу.

–Неси назад свою масажну олію, не вистачало, щоб нас застукали на місці злочину.

Подруга ще раз тихцем побігла до нашої кімнати й швидко повернулась.

Перед тим, як відчинити двері, я глибоко вдихнула. На щастя, так би мовити. На удачу! Так тихо ці двері не відчинялись навіть тоді, коли були новими. Здивувалась такому лайфхаку. В глибині душі, мені здавалось, що нічого не спрацює. Проте витівка удалась і ми тихо кралися сходами. А на першому поверсі, пролізши через вікно, опинилися надворі.

–Отака от хитра арифметика! – тихо сказала я Вікторії. Дівчина мало не плескала в долоні. Здається, їй була до вподоби наша пригода. Можливо, у її крові так само плескався адреналін.

Тихо, намагаючись не привернути непотрібної уваги, ми прокралися неосвітленою територією табору до дерев’яного паркану. Він був високим – не перелізти, не перейти. Але «прошарені» знали, яку дошку потрібно обережно відсунути, щоб потрапити на іншу сторону. В темноті мені не одразу вдалося віднайти потаємний хід. Я навіть розхвилювалась, що дірку закрили. Але через кілька хвилин все ж натрапила на ту саму дошку, яка вже трималася на «волосині».

«Ще трішки й вона відпаде» – подумала я, а потім одразу ж забула, адже по ту сторону паркану, в далині палав вогонь. Вогнище, море й нові знайомства! Що може бути кращим?

–Не гаймо часу! – тихо проговорила до Вікі. Мені здалося, що дівчина усміхається. Я пропустила подругу вперед, притримуючи для неї дошку. Завдяки мініатюрності, ця мала пролізла, навіть не торкаючись країв діри.

–Так, здається, пора на дієту... – пробурмотіла сама собі й розвернулася боком, щоб пролізти крізь щілину.

–А що це ви тут робите? – налякав мене грубий чоловічий голос.

Я аж підскочила від несподіванки. Дошка вислизнула з рук, боляче луснувши мене по коліні. Пульс перевалив, здається, за двісті.

«Ну все, приїхали! Вірніше, прийшли!» – подумала я і зі скривленим виразом обличчя повернулась на голос.