Літо. Море. Кохання

Глава 9

–Радий вітати в нашій компанії! Богдан, – протягнув руку.

–Маша, – відповіла й усміхнулася широко-широко, наскільки змогла.

–Вікторія! – пролунало збоку. Подруга, не встаючи з місця, теж потягнулася до руки хлопця. Він потис її та чемно кивнув. А потім знову подивився на мене.

–Здається, ти теж з нашого міста? – запитав шовковистим голосом від якого по тілу мурашки поповзли. Кивнула, неспромога вимовити й слова. В моїй крові стільки адреналіну зібралося за останню годину, що я вже не могла адекватно формулювати речення.

–З четвертої? – уточнив, маючи на увазі номер школи.

–Ага, – знову кивнула, не відводячи погляду від його прекрасних блакитних очей.

–Як і ми! – занадто награно засміялася Оля, загороджуючи мене собою. – Марійка наша однокласниця! А зіграй нам ще щось, будь ласочка!

Марійка... Знову це Марійка... Всюди воно...

Богдан взяв гітару й вдарив пальцями по струнах. В душі, ніби зачепило за щось живе. Ох, як прекрасно він грав! Ніхто, ніхто так не вміє!

Я замилувалась блондином, уявляючи нас разом. Наче наяву бачила, як ми гуляємо нашим містом головною алеєю, повз фонтан до озера, а там і в парк на лавку, заховатись від зацікавлених очей...

–Здоров, молодь! – пролунало за моєю спиною.

Ілля нахабно вліз між мною та Вікою, помістивши свою п'яту точку на колоду. Хотілося його скрутити у вузлик, засунути в мішок і викинути у вільне плавання!

–Чого приперся? – зашипіла я йому тихо, зціпивши зуби від злості. На нахабу я не дивилась, а от Богдан на кілька секунд затримав свій невдоволений погляд на Іллі.

«Так! Так! – хотілося кричати. – Мені теж не до вподоби його присутність!»

–А давай «Зорі запалали»! – закоханим голосочком попросила Оля.

Богдан кивнув, усміхнувся чарівно, й заграв. Ох, той голос діставав самого серця! Здавалось, що він присвятив цю пісню мені! Хоча я ніколи її не любила. Тепер слухатиму нон-стоп! Я слідкувала за кожним рухом хлопця і з кожною секундою закохувалась в нього ще дужче...

–Відстій! – буркнув збоку Ілля неголосно.

–Ха! Та ти йому просто заздриш! – з переможною хитрою посмішкою повернулась в сторону нахаби. Його обличчя виявилось занадто близько, від несподіванки я аж відсахнулась.

–Звісно, заздрю! – погодився хлопець якось надто серйозно.

Ми дивились одне одному в очі. Його зізнання поставило мене в ступор. Не очікувала від цього самозакоханого хлопця такої щирої...

–Впевнений, що він сидить на рівному, на відміну від нас з тобою! – Ілля розтягнув губи в усмішці. Під дупою й справді щось муляло, тому відповідь хлопця мене розвеселила. Але я вчасно отямилась, не давши собі відповісти йому усмішкою. І чого це мені вшановувати його такої величі? Обійдеться!

–Слухай, гуморист, йди туди, звідки з'явився...

–Марійко, це твій хлопець? – гучний Олін голос пролунав поряд. Я аж здригнулася від її слів. Краще всі дев'ять кіл пекла пройти, ніж зустрічатися з таким, як він!

Тільки-но я хотіла відхреститись від цього телепня, як відчула в себе на плечах щось важче.

–Майбутня! – задоволено посміхнувся Ілля, по-хазяйськи закинувши на мене свою довжелезну руку.

–Клешню прибери! – зашипіла на хлопця, скидаючи з себе руку. – Розмріявся!

Одразу ж спіймала погляд Богдана, який не припинив награвати мелодію. Він явно не був задоволений тим, що Ілля сидить поряд зі мною. Хотілося завити від розпачу. І який рогатий направив сюди цього самозакоханого дурня?

–Ви гарна пара! – це вже Мар'яна додала свої п'ять копійок противним писклявим голоском.

«А бодай вам...» – зціпила зуби так, що здавалось щелепа захрустіла. Встала повільно, оглянула всіх присутніх. Декого я знала, дехто був мені незнайомий. Богдан припинив грати на гітарі, Оля витріщилась на мене в очікуванні відповіді, Мар'яна дивилась у землю, ніби там останню серію «Гри престолів» показували, Вікі чомусь насупилась. Всі мали серйозний вигляд, лиш Ілля шкірився задоволено, ніби меду об'ївся. Хотілося показати, що в мене є гордість, що я варта кращого, ніж хлопець, який «перебігає з одного табору в інший».

–Я краще вік самотньою буду, ніж з ним стосунки заведу, – холодно відповіла й направилась геть.

–...бовдур... йолоп... дурень... – сердито буркотіла собі під ніс і широкими кроками йшла пляжем в сторону табору. Вікі плелась за мною.

–...скотина... задушу гада... нехай тільки трапиться мені на очі! Кретин!

Обурення валило з мене, наче піна газованки, котру щойно добряче збовтали.

–І він ще сміє так нахабно посміхатись мені! Дурень! – закричала останнє слово, стискаючи кулаки.

–Зате симпатичний... – заперечила Вікі тихо. Мабуть, сама до себе, проте я почула й застогнала від досади. Так, Ілля має доволі гарну зовнішність, але ж це не означає, що йому дозволено поводитися по-хамськи й розпускати руки! Зціпивши зуби, я пролізла крізь щілину в паркані й змінила тему:

–Вік, у тебе є гарне плаття?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше