Літо. Море. Кохання

Глава 27

Маша

–Моя мама працювала в дитячому садочку вихователькою. Якось тато повів туди свого племінника, так вони й познайомилися. Бабуся розповідала, що після того, як побачив її, наче сам не свій став. В хорошому сенсі слова. Припинив з друзями на районі зависати, роботу змінив на кращу. До знайомства з мамою таксистом працював на старому Москвичі, а потім магазинчик власний відкрив, автомобільними запчастинами торгував. І хоч був кінець дев'яностих, все одно на ногах добре стояв, аби мама задоволеною була. А мама від щастя прямо-таки світилася. Тільки не через те, що заможно жили, а тому що тата безмежно кохала. Побралися у двотисячному вони, а через три роки я народилася. Бабуся казала, що щастя їм ще більше в сім'ю принесла. І з мамою одне обличчя в нас було. Навіть сміх та манера розмови однакові...

Тут мій голос надірвався. Я витерла сльози, глибоко вдихнула, зібралася з силами й продовжила.

–...Мені було вже три, мама знудилася сидіти в декреті, їй хотілося працювати, хотілося спілкування. А з садочка звільнилася, адже боялася, що я ревнуватиму до інших дітей. Я була ще тією капризулею. На заводі саме з’явилася вакансія секретаря...

Я тисячі разів чула цю історію від бабусі, але ніколи не розповідала комусь. Біль дістався, здається, кожної клітиночки мого тіла.

–...Я точно не пам'ятаю, але мені здається, начебто того дня вона одягла мене в червоне оксамитове плаття, відвела до садочка...

Говорити стало надзвичайно важко. Сльози нескінченно сипалися великими краплями, я намагалася їх витирати, але марно.

–То була пізня осінь, але тепла. Бабине літо, як то кажуть. Мама любила, коли жовте кленове листя застилало ще зелену траву. Вона любила гуляти в парку. Того дня тудою й пішла. Ти ж знаєш, де раніше був завод. Не зовсім по дорозі, їй довелося пройти лишній кілометр. Пішохідний перехід, що веде від парку до вулиці, на якій стояв завод... зараз там світлофор....

Глибоко вдихнула й голосом, що дрижить, нарешті виговорила те, до чого йшла:

–Там на переході її збив автомобіль.

Я замовкла. Мені дуже хотілося вірити, що я пам'ятаю те оксамитове плаття. Що той спогад вірний. Що то не лише сон. Сльози стікали по щоках, гублячись десь поміж одягу. Біль втрати досі мене не покинув. Але я відчула неймовірне полегшення від того, що поділилася. І зупинятися наміру не мала.

–Мені так часто сниться, що я ще мала й мама одягає мені оксамитове плаття. І я не знаю, чи то плід моєї уяви, чи той день справді був таким, як мені здається. Я бачила її уві сні сьогодні. Такі моменти мене розбивають на шматки. Здається, що я більше ніколи не стану цілою, що я не така, як інші й не зможу жити нормально. Раніше я щодня ходила на той перехід. Після школи, щойно уроки скінчилися, я йшла через парк, дивилася на ті клени, на траву, на жовте листя... І ненавиділа його щиро. Бувало підходила до товстого стовбура та била його лінійкою, наче ненормальна. Уявляю, що про мене думали перехожі. Десятирічна дівчинка з білими бантами та рожево-фіолетовим ранцем щосили гамселить по дереві. А на переході просто стояла та дивилася, як люди снують туди-сюди. Як сигнал змінюється з червоного на зелений та навпаки. Як пригальмовують повільно автомобілі. Я не намагалася уявити, що тут трапилося з моєю мамою. Я малювала у своїй уяві, що ось вона навпроти, чекає зеленого світла, радісно махає мені, усміхається, а потім повільно йде на іншу сторону. Обіймає мене, цілує в скроню. І уже разом ми повертаємося парком до нашого будинку...

Знову замовкла, аби перейти до другої болючої частини мого життя.

–Знаєш, що саме паскудне? Через три роки тато знову одружився. В нього є любляча дружина, прекрасний одинадцятирічний син. А я... Я живу з бабусею. Не тому що я не можу поладити з мачухою чи братом, ні. Просто мене ніхто ніколи не запрошував пожити з ними. У них своя сім'я... А я... А в мене бабуся.

Далі розповідати стало легше. Адже бабуся моя найпрекрасніша людина у світі. Ну й що, що сваримося іноді? Ідеальних людей не буває, бувають дуже добрі.

–Бабуся моя завжди хотіла дочку, а народилося в неї троє синів. У двох старших – теж сини. А от у меншого, мого батька, – я. І звісно ж, вона мене балувала, на руках змалечку носила. А ще вона дуже мою маму любила. Ніколи їй поганого слова не сказала й стала для неї не свекрухою, а другою мамою. Звісно, інших невісток, тітку Уляну та тітку Раю бабуся теж не оминає своєю турботою, але моя мама для неї була особливою... Найкращою...

Ілля

Слухав Машу й прекрасно розумів її почуття, адже моєї мами не стало п'ять років тому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше