Літо, згублене у очеретах...

Частина 1, у якій Мишко прибуває до Одеси, бореться з валізою, дивується з Очеретяного Трамваю, та не може дійти до Лиману, хоч дуже того прагне...

З прокльонами натужно заштовхнувши валізу на останню сходинку, потрапивши до тамбуру вагону, Мишко втягнув крізь зуби задушливе гаряче повітря. Плацкарт до Одеси на початку липня ввижався тим ще філіалом пекла.

Про кондиціонер можна було хіба що мріяти, у вагоні висіло спекотне марево, відкриті вікна зі зламаними защілками, які навіть за великого бажання неможливо було закрити, мало допомагали справі. Мишко знав, що коли потяг рушить з місця, у вікна дмухне тепле душне повітря. Крапля поту впала в Мишка з кінчика носу прямо на валізу, яку він марно намагався втулити у нішу під своїм спальним місцем.

Мишко витяг валізу назад й запроторив під столик, сподіваючись, що не вислухає скарг від супутників, начебто його багаж заважає під ногами.

Коли він важко впав на сидіння й зняв з носу сонячні окуляри, то відчув, як піт стікає з брів на перенісся. Витираючи очі тильною стороною долоні, Мишко проморгався й поліз у кишеню за смартфоном, щоб ще раз звіритися зі своїм запрошенням.

На весь екран розгорнувся яскравий, мінливий квиток. Він не був гіф-зображенням, але сріблясто-блакитна рамка мерехтіла й змінювала колір на сонці, як голограма. Нічого дивного, якби білет Мишка був паперовий – саме так сяють голографічні знаки на купюрах, але то був малюнок jpg на екрані. До того ж, довго дивлячись на запрошення, хлопець відчував, що у нього перед очима все пливе.   

«Творчий простір для обдарованої молоді. Привабливий мальовничий табір на березі Хаджибейського лиману», – зазначалося у запрошенні. Мишко знизав плечима – акція все ще видавалася йому сумнівною та незрозумілою, проте, хто ж відмовиться цілий місяць влітку прожити біля моря «на халяву»?

Незрозумілим здавалося, що Мишко ніякі запити ні на які заходи не відправляв – його знайшли самі організатори. Хіба так буває? Схоже чи то на диво, чи на «розвод». А у дива хлопець не дуже-то й вірив.

В будь-якому разі, поки що він сподівався влаштуватися біля вікна й почитати книжку зі смартфону – і бажано, щоб до нього не лізли знайомитися випадкові супутники, не пропонували відвідати домашніх страв або випити. Щоправда, такі звички лишалися у старшого покоління – молодь, подорожуючи у плацкарті, все більше, як сам Мишко, воліла «залипати» у планшет або смартфон.

І ніхто хлопця дійсно не чіпав, він спокійно посидів, час від часу скошуючи око на типовий пейзаж залізничного насипу за вікном, потім замовив у провідниці каву у «тому самому, родом з дитинства» стакані з металевим підстаканником.

Коли Мишко, розклавши білизну, влігся спати, він ще довго сіпався під розмірений стукіт коліс. Намагався сказати собі: «Засинай, і завтра буде море». Але замість моря йому ввижалася якась «підстава». Мабуть, він просто був схильним усе ускладнювати. Перевернувшись на бік, хлопець бездумно дивився на ніжку столика, що опинилася просто перед очима, і повіки його потроху важчали. Врешті-решт Мишко заснув.

Йому дійсно снилося море. І було воно чорним. Не Чорним, а, чорним, бо, здається, нічним: Михайло йшов по білому-білому піску, і пісок лизали набігаючи одна за одною обсідианово-чорні хвилі. Чорні хвилі на білому піску, і біла пінна шапка на хвилях – фантасмагоричне явище, таке гіпнотизуюче у своєму мінімалізмі кольорів. А за спиною Михайла шелестів очерет – хлопець знав чомусь, що то саме очерет, і шелест видавався йому погрозливим, то був найжахливіший звук, що йому доводилося чути у житті. Він біг сюди. Він продрався крізь очерет, і тепер на повні груди вдихав свіже повітря – нарешті на волі. Він нізащо не повернувся би у ті очеретяні хащі. І нехай тут усе чорне, без ознак життя – краще тут, на вільному просторі, ніж там, коли Мишко біг, сам не знаючи від чого, а гострі очеретини хвистали його по обличчю... То був наче «сон з середини»: Мишко потрапив у нього, і знав, що у тому сні відбувалося раніше, але уявлення не мав, чому він це знає. Може, продовження якогось давнього, забутого сну...

Чорну безодню вод перетинала срібляста мерехтлива доріжка місячного сяйва. По місячній доріжці водою йшла до нього худа гнучка чорна кішка – і це чомусь не здивувало Мишка. Хлопець простягнув руки, щоб кішка стрибнула, бо, йому здалося, тут, біля берега, розбурхані хвилі минути кошеняті буде важко...

Потяг гучно простогнав колесами, зупиняючись, і Мишко прокинувся, з несподіванки різко звівши голову й добряче вдарившись об заокруглений кут столика, що нависав над його нижньою лежанкою.

Мишко сонно лайнувся, натягнув по брова ковдру й знову задрімав – але жахаючий сон від нього втік, як та сама чорна кішка темної ночі.

***

Зазвичай вокзали та залізничні станції будуються вздовж рейок, так би мовити, паралельно їм. Одеський залізничний вокзал був примітний тим, що розташовувався перпендикулярно залізній дорозі – потяги не йшли повз нього, вони ставали на вокзалі «до тупика».

Можливо, таке розташування вокзалу було зовсім не рідкістю – просто Мишко мало де подорожував. У його рідному Дніпрі залізничні шляхи проходили повз вокзал, хоч колій там було чимало.

Тож, спихнувши остогидлу валізу вниз і ледь не впустивши її зі сходинок, Михайло ступив на платформу й сам, озираючися по сторонах. На пероні топталися тіточки з табличками «Здам оселю» – дивно, Мишкові здавалося, з появою Букінга такий спосіб шукати арендарів перестав бути актуальним.

Щоб сісти на двадцятий трамвай, який мав доставити його до Хаджибейського лиману, Мишкові треба було спершу потрапити в центр, а звідти до Пересипу, тож він підхопив валізу за ручку і бадьоро почимчикував крізь людський потік. Коли хлопець майже дійшов до будівлі вокзалу й намагався повернути вправо, щоб пройти на зупинку, йому доволі боляче зарядили під ребра... грифом гітари?

Про гітару Михайло зрозумів, коли повернувся, гадаючи, що це таке штрикасте могло його вдарити...

Русявий хлопець приємної зовнішності, розмовляючи зі своєю супутницею, запально махав руками, наче вітряк, й не помічав нічого навколо. Гітара за його спиною мотилялася на всі сторони,  у такт експресивним рухам юнака. Михайло б навіть сказав, що у хлопця дуже люб’язна, викликаюча довіру посмішка, якби у хлопця не було ще штрикаючої всіх навкруги гітари.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше