Рідні обійми

Будинок з мавританським фасадом більше не здавався Лів чарівним палацом східного султана. Її захоплення і будинком, і Артуром вже потьмяніло. Кривавий ворон. Ні, кровожерний. Можна зректися своєї історії, можна забути фамільний герб, але кров нічого не забуває.
Артур з'явився біля автомобіля за мить.
— Сестро! — він широко розкинув руки для обіймів.
Лів пригорнулася до нього. Вона слухала його прискорене серцебиття — очевидно, щойно поїв і в організмі багато свіжої крові.
І тут Лів побачила, як він їв. Худорляве тіло молодого хлопця з копицею заплутаного кучерявого волосся смикалося в конвульсіях, поки вампір пив кров, вчепившись зубами в його шию. Коли людина зробилася наче ватяною в його руках, він відштовхнув бездиханний труп і облизав закривавлені губи. А потім кинув дешеву запальничку у пластиковому корпусі на знекровлене тіло. Очевидно, вогонь був улюбленим способом Артура прибирати за собою. Найбільше Лів вразили його очі — це були очі звіра, справжнісінького хижака.

«Як найманець», — з огидою подумала вона, але відразу взяла себе в руки, щоб брат нічого не запідозрив.
— Ти більше не сердишся на мене? — спитав Артур.
— Може б і хотіла, але не можу. І не буду, якщо мене знову не викрадуть.
— Ніхто не посміє, — у голосі брата почулися нотки хижого звіра, готового будь-що захищати своїх.
— Я привезла для Анжеліки фруктів, — якомога бадьоріше сказала Лів. — Сподіваюся, цей подарунок сподобається їй більше за попередній.
— А що то за новонавернений із тобою? — насторожено запитав Артур, який нарешті звернув увагу на хлопця біля авто з кошиком фруктів у руках.
— Алессіо, мій водій та захисник, — Лів взяла брата за руку і підвела ближче до хлопця. — Алессіо, це мій дорогий брат Артур.
Чоловіки потиснули один одному руки.
— Не можу повірити, що Андре відпустив тебе до мене, навіть під охороною, — сказав Артур сестрі.
Лів попросила Алессіо почекати біля машини, і вони з братом попрямували до будинку.
— Справді, мій чоловік почав якось краще до тебе ставитись, — тут жінка трохи злукавила. Тепер Лів розуміла, чому він так, м'яко кажучи, недолюблював Артура — після того, що вона сьогодні побачила, їй самій не надто було приємно бути поряд з ним.

Але, на її обличчі знову розцвіла посмішка і вона спитала:
— Невже Анжеліка не чує, що ми приїхали? Де вона?

— Її тут немає, — відповів Артур. Слова пролунали так, наче він дуже не хотів їх вимовляти.
Лів спробувала побачити в його думках де Анжеліка, але вся свідомість Артура була в «тут і зараз».

У тому, що дитини справді не було в будинку, сумніватися не доводилося. Інакше, навіщо б Артур знову харчувався людською кров'ю?
— Вона втекла? — залишалося прояснити ситуацію лише стандартним, словесним методом.
— Ні, — криво посміхнувся Артур, — навіщо їй тікати від мене?
— Навіть не знаю... Може, тому, що ти регулярно цідив із неї кров? — у голосі Лів зароджувалося обурення.
— Сестричко, ти мене якось занадто демонізуєш! — засміявся він. — Це не завдає їй жодної шкоди.
Він піднявся на першу сходинку біля парадних дверей.
— Давай краще прогуляємося садом, — Лів взяла його за руку і м'яко потягла вниз. Їй зовсім не хотілося до його монохромної вітальні.
— Гаразд, — погодився він.
— То ти розповіси мені де Енжі?
— Лів, ти як була чомучкою, так і лишилося! — жартував Артур. — Тільки раніше питання були глобальнішими. Скільки зірок на небі? Коли з'явилися перші вампіри? Чому вампіри не відчувають смаку фруктів? Так, пам'ятаєш, ти побачила, як у саду на задньому дворі бабусиного будинку мишеня гризло яблуко? Ти теж схопила червоний плід, відкусила і... звичайно нічого не відчула.
— Пам'ятаю, — Лів ні на секунду не переставала стежити за думками Артура, але в них були тільки спогади про її дитинство. — Та може ти поясниш мені зараз таку просту річ, де твоя маленька підопічна? — обурення в ній нарощувало градус, але зовнішня стриманість все ще не зраджувала.
— Я знайшов для неї наставницю. Точніше це вона нас знайшла. Мольфарка з України. Її звуть Соломія. Виявилося, у Енжі є далека родичка.

Лів чекала побачити в думках брата світловолосу жінку, трохи схожу на Анжеліку. Але те, що промайнуло в голові, було зовсім не схоже на ідилічну картинку возз'єднання родичів. Всього на кілька секунд Лів вловила тонку ручку Енжі в руці Артура. Її волошкова сукня і світлі локони тріпотіли від сильного вітру. Брат віддав дівчинку невисокій жінці з яскравими рисами обличчя і темним волоссям. Чітко й дуже близько побачила її очі — одне зелене, інше — каре. Від цього ставало трохи моторошно, але посмішка жінки видавалася приємною і теплою.

Лів мимоволі відпустила братову руку і завмерла на місці. У неї в голові не вкладалося, як таке могло статися. Артур любив Енжі, у цьому вона не сумнівалася. Крім того, вона була потрібна йому.

— Щось не так? — спитав Артур, повернувшись до сестри.
— Ні, просто... — Лів не могла підібрати слів. — Просто не можу повірити, що ти її відпустив.
— Але їй треба вчитися, — Артур простягнув сестрі руку, пропонуючи продовжити прогулянку.
Перемагаючи себе, Лів подала йому свою. Тієї ж миті він підняв її в повітря, а ще за мить притиснув спиною до платана.
— Він навчив тебе, — прошипів Артур в обличчя сестрі. — І ти прийшла на розвідку. Маленька допитлива сестра... Ти достатньо дізналася?
— Що з тобою, Артуре? — Лів спробувала розіграти безневинний подив.
— Не влаштовуй тепер спектакль! — він ще дужче натиснув їй на плечі.
Лів на секунду задумалася, чи не може брат убити її. Але відразу відкинула цю думку, як зовсім неприйнятну.
— Що тебе ще цікавить? — його голос залишався таким самим шиплячим. — Запитуй, сьогодні я тобі все розповім. Або покажу. Як сама захочеш.