На прилавку магазина

Минуло декілька днів. За весь цей час я жодного разу не стулила очей. Я постійно дивилася навкруги і сподівалася, що хтось зверне на мене увагу, але даремно. 

Сльози вже не текли, а біль затих, хоч рани ще не встигли загоїтися. Мої ноги і руки настільки замерзли, що я зовсім не могла поворухнутися. 

«Я не хочу помирати», — ледве вимовила я потрісканими від холоду губами. Та сил вже не лишилося. Я була вщент виснаженою. І коли мої очі почали врешті-решт закриватися, а звуки повільно зникати, переді мною постало чиєсь обличчя. Останнє, що я відчула, це теплий дотик, який обпалив моє тіло і…Темрява. 

Прийшовши до тями, спочатку боялася відкривати очі. Але коли я все ж зважилася, то невимовно зраділа. «Я жива!» — це була перша думка, що промайнула в моїй голові. 

Потім я обвела поглядом приміщення, в якому знаходилася. Це була досить простора кімната з великими вікнами, дуже світла і затишна. 

Коли ж я придивилася уважніше, побачила, що довкола мене лежали десятки іграшок: ляльки, плюшеві ведмедики, милі зайці, котики й інші звірята, а також автомобілі, літаки, були й дерев’яні іграшки, різнокольорові кульки, м’ячі. Я неначе знову повернулася в дитинство, на мою рідну фабрику, де ось-ось мала з’явитися Моллі і з усмішкою сказати: «Всім доброго ранку!» Та на жаль, це були лише мрії, яким не судилося здійснитися. 

На годиннику пробило шосту ранку. Зненацька двері до кімнати відчинилися і роздався дзвінкий брязкіт. Тільки тоді я здогадалася, що знаходжуся в магазині. Уже бувала у подібному з Діаною. 

Переді мною постала поважна пухка жіночка, і мовчки підхопила на руки. Подивившись на мене, вона помітно скривилася. Напевне це тому, що після всіх моїх пригод я виглядала просто жахливо. Але її не налякало це. 

Вона швиденько привела мене до ладу. Буквально через годину я знову стала як новенька: сукню замінили, поріділе волосся прикрили косинкою, перев’язали ніжку, яка майже не відвалювалася. І коли нарешті мій новий образ був завершений, жінка гарненько вмостила мене біля вікна на найкраще місце. 

Ось так я і опинилася на прилавку магазина, звідки й почала розповідати свою історію. 

Насправді, спершу мені було дуже важко звикнути до всього. Суворий вираз обличчя власниці магазину, на якому, здавалося, ніколи за все її довге життя не з’являлася усмішка, навіював відчуття страху. Та пізніше я зрозуміла, що це лише маска, за якою ховається глибока самотність, котру можна побачити в очах будь-кого, хто проходе повз цього прилавка. 

Дні тут завжди були сірими і безрадісними, що постійно пригнічувало мене. Люди такі безпомічні, відчужені від усього світу, але водночас такі жорстокі, корисливі і дволикі, подібно до сліпих примар одиноко блукають у сутінках життя, не бажаючи бачити все те прекрасне, що є навколо нас. 

І лише одне рятувало мене від цієї страшної прірви — ніч. Кожної ночі я дивилася в небо і  чекала: вже зараз має впасти зірка, яка змінить моє життя, вона неодмінно впаде… 

Так і сталося. Однією такою ж місячною ніччю, яка не сповіщала про прихід якихось змін, крихітна зірочка, яку навряд чи хтось помітив би, бо вона ледве жевріла мов жаринка в попелі, вмить запалала і заіскрилася. А згодом почала повільно спускатися кудись за обрій, залишаючи за собою яскравий слід. 

Я на секунду застигла, полонена цим чарівним явищем. До реальності мене повернув голос людей, які скупчилися прямо напроти магазинчика. Всі вони лише перемовлялися і ніхто не наважувався вимовити вголос. 

Аж тут хтось найсміливіший вигукнув: «Це зірка падає! Хіба ви не бачите? Нумо загадувати бажання!». 

І всі, наче оговтавшись від шаленого потрясіння, один за одним почали закривати очі і нашіптувати під ніс маленькі мрії. Чому маленькі? Бо вони смішні і нікчемні для інших, але такі дорогі для того, хто в них вірить. 
Я також заплющила очі і подумки промовила своє заповітне бажання. А потім… я не пам’ятаю, що відбулося потім, бо поринула в солодкий сон.