Розділ 1.

- Силено! – роздратована вщент Сара бігала подвір'ям з новим платтям у руках. – Де те незносне дівчисько?! – гаркнула вона на чоловіка, що кував черговий меч у власній кузні, тут же біля дому.

- Мабуть, з Тобіасом біля яблуні! Де ж їй ще бути?

-Це ти винен! – не вгамовувалась Сара. – Навіщо викував їй лати і меч з метальними ножами?

- Якщо вона вже вирішила стати воїном, то нехай хоча б має свою зброю!

- Вона дівчина! Який воїн? Їй давно вже заміж пора! Он скільком женихам відмовила! Все – це останній шанс! Гості їдуть на оглядини з нареченим. Вони з іншого села, не знають норов нашої Силени, може  візьмуть?

- А як же, візьмуть! – з іронією посміхнувся Ленар. – Силена взагалі знає, що ти знову сватів покликала?

- Не знає! – Сара сіла на стільчик поруч чоловіка та витерла піт із лоба, що виступив від жари у кузні та біготні у пошуках названої дочки. – Якби знала, то взагалі з дому пішла б!

- Може, досить уже! – Ленар поклав меча у воду та сів поруч дружини, обійнявши її за плечі. – Облиш її у спокої. Не хоче вона заміж.

- А куди піде? З Тобіасом у воїни? Ти зовсім з глузду з'їхав? Всі її однолітки уже по другій дитині народили, а вона ще й досі з мечем носиться та чекає чародія, що має забрати її на драконі!

- Хто-зна, може і дочекається! – здихнув чоловік.

- Не для того я дочку ростила, щоб віддати її до війська! Досить сина забирають, то ще й дочку! Ми тоді з ким лишимось? Самі? А про чародія, геть мені не говори! Ще з дитинства собі баки забила цією нісенітницею і все життя пішло під укіс. – Вона закрила обличчя руками та схлипнула.

- Ну і що тут поганого, якщо наша дочка може постояти за себе та влаштувати свою долю так, як їй хочеться? – він погладжував дружину по спині, заспокоюючи.

- Ленаре, їй двадцять років. Вона стара діва за мірками села, а в місті, що її чекає? Рота вояків-чоловіків! Ти хоч уявляєш, як це служити дівчині з чоловіками? Це ж позорище!  

- Це її вибір!

- А що мені робити? Я онуків хотіла дочекатись! Зараз Тобіас піде служити, невідомо, коли повернеться і одружиться, то хоч Силена думала лишиться, аж ні! Ленаре, ти маєш серйозно з нею поговорити, а не потакати її примхам. Ти ж батько!

- Я вже говорив, - він встав, виходячи на вулицю дихнути свіжого повітря. – Вона не хоче заміж, а я не буду наполягати. Для мене головне, щоб вона була щаслива і не важливо у чому те щастя полягає. Хоче бути вояком, то нехай буде. Ти глянь, - він махнув дружині, що вийшла за ним надвір, в сторону яблуні.

Там на мечах у повному облаштуванні билися Силена з Тобіасом - їх сином. Тобіас був лише на рік старший. Силена  з ним виросла та вважала братом. Знала, що ці люди їй не рідні, але іншої сім'ї не мала. Ленар був задоволений дочкою. Хоч та і була дівчиною, але у вправності не поступалась ні на мить. Він, у свій час, був вояком та добре володів мечем. Тому коли прийшов час брати меча до рук Тобіасу, він став вчити його. Якось помітив, що Силена у кущах спостерігає за їх навчанням і все повторює. Це розсмішило Ленара. Заради сміху, він дозволив дівчинці теж навчатись. Тепер, дивлячись на результати більш, як десятилітнього навчання, батько розумів, що дочка значно вправніше за сина. А якщо так, то нехай і вона буде воїном.

- Ленаре! Я хочу онуків! – розплакалась Сара.

Він обійняв її і поцілував в голову.

- Я теж! Але дамо нашим дітям самим вирішувати, як їм жити!

- Добре, але хоча б спробую! Востаннє!

- Як хочеш, то вперед! – він манув рукою у напрямку дітей, що завзято вели справжній бій.

Сара підхопила плаття Силени. Витерши сльози, попрямувала до яблуні.

- Силено!  - кликала вона, ідучи туди.

- Здається наша матінка, знову вирішила тебе просватати! – Сперся на меч Тобіас, бо щойно закінчив бій.

- Як це мене вже дістало! - теж сперлась на меч, розуміючи невідворотність сьогоднішньої зустрічі. Матір не перепреш. Я подумала та розпачливо запитала: – Коли це вже скінчиться?!

- Коли ти нарешті вийдеш заміж, - розмірковував Тобіас, - або підеш зі мною до війська, або ж дочекаєшся свого чаклуна на драконі! – на останньому припущенні він розреготався, хапаючись за живіт.   

- Дуже смішно! – саркастично зауважила. Вже багато років я його чекала. Знала, що колись він прийде. Селяни та родина не вірили у справжність цих подій, вважаючи, що це моя дитяча вигадка. Проте я не здавалась та, всупереч усьому, вірила досі. Саме тому всі намагання матері видати мене заміж, були безуспішними.

- Силено, доню! – вона почала говорити ще з далеку. – Благаю, пожалій серце матері!

- Мамо, знову ти взялась за своє! Скільки можна?

- Силено, послухай, я як мати бажаю тобі добра!

- Якщо це правда, то облиш мене сватати різним хлопцям!

- Ти ж навіть не знаєш його! Повір він красень, з порядної сім'ї, вони дуже заможні і хочуть тебе за невістку.

- Прямо так уже і хочуть?! – здивовано вигнула брову під сміх Тобіаса.