Любов на заклання

Розділ 5.

Мій новий міський будинок був розташований лише за квартал від будинку Міта. Це одразу трохи розчарувало мене, але коли я його побачила, то геть забула, що чародій зможе, хоч щодня приходити до мене у «гості».

Він був трохи меншим за будинок Міта, але не менш гарним. Виконаний у такому ж стилі з білосніжного каміння, з двома колонами при вході, що підтримували відкритий балкон другого поверху, на два крила, великими арочними вікнами та маленьким садом за ним. Сад не було видно при вході, лише дві алеї білосніжних троянд, але коли знайшла його пізніше, то була вражена і доглянутістю, і камінною бесідкою. Тут можна було б влаштовувати чаювання. Дерева правда були всі молоді та росли по-під огорожу, але все одно давали прохолодну тінь у весняно-літню пору. Зараз же, восени, вони розмалювались кольоровими барвами і виглядали ще казковіше. Сад потопав у трояндових кущах різних відтінків: білих, червоних, бордових, рожевих, навіть жовтих і персикових. Навкруг, одні троянди. Як виявилось цьому було пояснення.

Проте, це було пізніше, а зараз нас біля брами будинку зустрів садівник.

- Вітаю, маркізо, ласкаво прошу додому! Вітаю, перший раднику! – схилився з повагою сідовласий чоловік.

Я лише здивовано підійняла брову і запитально поглянула на чародія.

- Так, я попередив запискою обслугу цього будинку, - тихо прошепотів мені на вушко Міт.

Я, вітально, ледь прихилила голову. Перед будинком нас чекала вся челядь, разом із садівником Себастіаном  - п'ять чоловік. Заправляла тут усіма Одетта – економка, невідомо якого віку. На вигляд – це була сувора, худорлява жінка із сивим волоссям та виправкою генерала. Плаття було її класичне - сіре, застібнуте на всі ґудзики під саму шию. Лише сніжно-білий мереживний комірець, хоч якось її прикрашав. Жінка поважно схилилась у кніксені.

- Вітаю, маркізо, я Одетта – економка, тепер повністю у Вашій владі, як і всі інші. Ласкаво просимо та обіцяємо вірно служити, - сказала вона сухо, без найменшого натяку на радість.

- Дякую, Вам Одетто, за привітання, - з посмішкою промовила я. Жінка здивовано підняла очі, але одразу ж себе опанувала, продовживши.

- Це Магдалена – кухарка, - повненька, усміхнена жінка років сорока п'яти присіла у кніксен. Про себе подумала, що ми з нею подружимось. Одетта почергово представила всіх. – Це Вільям – конюх та Віолетта – покоївка, також вона допомагає і по кухні, - білявий хлопчина років двадцяти і білява дівчина із довгим закладеним під чепчик волоссям були дуже схожі між собою.

- Ви брат і сестра? – поцікавилась у них.

- Так, мадам, - схвильовано відповіла дівчина присідаючи у кніксен.- Ми двійнята.

- Добре, - підсумувала я, подумавши, що на такий будинок, одній справлятись їй, мабуть, важкувато.

- Міте, мені потрібні будуть ще слуги, оскільки судячи з розмірів будинку, однієї покоївки буде замало, - мило посміхнулась йому.

- Добре, кого з моїх слуг прислати?

- Розу і Лілію, - впевнено поглянула на суворе обличчя чоловіка.

- Ні, обирай котрусь одну, мені теж потрібні вправні покоївки.

- Тоді Розу, - визначилась зі своїм вибором. Роза була хоч і мовчазна, але більше лягла мені до душі. Мила, скромна та вправна, вона трошки відрізнялась від веселунки Лілії. Її сестра теж була вправна, але говірливість Лілії мені іноді набридала.

- Добре, - погодився Міт. - Підемо оглядати Ваші володіння, маркізо?

- Так, - погодилась я, - Одетто, покажіть нам будинок, будьте ласкаві!

Одетта знову здивувалась, проте слухняно схиливши голову завела нас у дім. Хоча домом це було назвати важко. Будівля була за моїми мірками велика і простора, але похмура та холодна. Сірі стіни, напів порожні кімнати, старі гобелени та затерті килими не створювали відчуття затишку. Навкруги, незважаючи на великі вікна, була напів темрява, через закриті полотняні штори. Ліворуч розташовувалась вітальня. Я пройшла туди і відсунула важку штору у бік. Великий камін з гранітним оздобленням, сірі стіни, стара софа та маленький столик – ось все, що було у доволі великій кімнаті. Правда єдине на чому я дійсно затримала свій погляд – це велика картина на якій був зображений чорнявий, усміхнений чоловік, тендітна білява жінка і маленька кудрява дівчинка років десяти.  Полохливі думки заполонили мій розум.

- Одетто, скажіть будь-ласка, кому належав цей будинок раніше? – запитала я здивовану економку.

- Вашому троюрідному дядьку, маркізо, графу де Санте, - тихо прошепотіла вона, кивнув у напрямку сімейного портрету, ледь оговтавшись від здивування.

Я поглянула на Міта, але він лише знизав плечима. Так, я виявляється, не все знаю! Проте, цей клятий чародій не збирався мені допомагати, тому викручуватись із незручного становища прийшлося самій.

- Так, я знаю, - непримусово відповіла та поглянула на Одетту, - Вирішила точно перепитати чи не помилилась адресою, бо тут сіро та трохи бідновато, як на графську вітальню.

- А, Ви про це, - зрозуміло хитнула головою економка. – Так, останнім часом справи у графа йшли не дуже добре, - вона піджала губи, більше нічого не сказавши. Зрозуміла, що ця жінка добре вивчена і не стане розпускати язика та пліткувати про своїх хазяїв. Проте потрібно було дізнатись більше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше