Розділ 4

Андрій жив недалеко від того місця, де вони залишили малого. Мікрорайон був великим і умовно поділявся на нову й стару частину. Дольський, як і його приятелі, вже кілька років жив у новобудовах й на іншу територію не ходив. Навіщо, якщо проводив у цьому місці лише кілька місяців влітку, а весь інший час вчився у столичному університеті? А ось будинок Міші, як і «Апероль» знаходився у старій частині. Саме тому Сонік вчора й заблукав.

- Щось сталося? Мені дивно бачити тебе таким мовчазним, - запитав Женя, коли вони підіймалися до квартири друга.

- Не зважай, - відмахнувся.

- Та годі тобі – кажи, що сталося, бо ж не відчеплюся, - друг йшов за Андрієм, аж поки той не зайшов до спальні. Не звертаючи уваги на гостя, взяв з полички фотографію, котру зробив, коли востаннє їздив до брата. Малий нахабно заліз йому на спину й не хотів злазити, хоча вже добряче вимахав. Вони були дуже схожі з Владом – те ж саме густе волосся кольору гіркого шоколаду, блакитні очі та навіть статура. Лише ті, хто добре їх знав, говорили, що Андрій більше схожий на батька, в той час, як його молодший брат – на матір. Ці слова завжди викликали гірку посмішку в обох – наче доля заздалегідь запланувала, з ким залишиться кожен з братів.

Хлопець вдивлявся у світлину, щоб впевнитися у тому, що йому це не здалося, і випадковий знайомий дійсно настільки схожий на Влада. Він відчував, як через плече йому заглядає Сонік, але ховати рамку не став – друг і так її бачив вже багато разів. Власне, Женя був одним з небагатьох, хто знав, наскільки важливим у його житті є молодший брат. Напевно, окрім матері та друга це була єдина жива душа, заради якої Андрій міг би піти на все.

- Капець, - присвиснувши, констатував Сонік. – Так ось чому ти тоді так завис! – з інтонацією Шерлока вимовив друг. Він одразу помітив схожість двох підлітків.

- Забий, це лише дурнуватий збіг обставин, - роздратовано мовив Дольський, повертаючи фотографію на полицю.

- Згоден. Але ситуація цікава, - не зміг змовчати Сонік.

Тим часом хлопець повернувся до коридору, де лишив свій рюкзак й спробував удати, що нічого дивного не відбулося. Аж раптом неприємне відкриття змусило вилаятися.

- Що сталося? – не зрозумів приятель.

- Дідько! Я вже встиг загубити один навушник, - похмуро поглянув на друга Андрій, після чого знову подивився на футляр. Одне місце було порожнім.

«Просто чудовий день! Достобіса чудовий!» - зі злістю вдарив він по стіні.

Навушник. Один довбаний навушник. І що тепер робити?

Мішель закінчила розбирати пакунки й тепер крутила в руках чорний маленький гаджет. Такий самий був у нахаби з ТЦ, який її збив. Так, вона пам’ятала, що його звати Андрій, але подумки інакше, ніж «Його Нахабність» і не думала називати. Титул цілком відповідав дійсності! Для неї така поведінка хлопців взагалі була нетиповою – зазвичай вони поводилися інакше й намагалися здатися кращими, ніж є насправді. Це вже потім, якщо спілкування продовжувалося, з’являлися «сюрпризи». Цікаво, це пов’язано з тим, що він вирішив, що вона – хлопець, чи просто настільки кепський характер від природи?

В будь-якому разі, знахідка анітрохи не порадувала дівчину. Що тепер з цим робити?

«Ай! Подумаю пізніше – зараз справ багато», - вирішила вона, засовуючи навушник в один з ящиків столу.

Сергій вже пішов, встигнувши пополоскати їй мізки й перев’язати ногу еластичним бинтом. То ж сяк-так, але пересуватися квартирою Мішель могла, як і самостійно приготувати вечерю. Сил на щось складне не лишилося, то ж вирішила нашвидкуруч запекти курячі стегенця з картоплею – легко, швидко, ще й дуже смачно. Батько таке просто обожнює!

За всіма тими проблемами й забула про синець на обличчі. На щастя, з батьком приїхав і Сергій, то ж розповідати історію було не так страшно. Принаймні не одна вигрібатиме за все.

- Микола Павловичу, то все випадково вийшло, - почухав потилицю друг.

- Ти ще скажи – «Дурний жарт»! – розглядаючи обличчя доньки, кинув чоловік. – Сергію, ну ти ж дорослий хлопець! Як допустив, що дівчину вдарили?! Чого до охорони не пішли?

- Є… Тут ось і є випадковість… Я б навіть сказала – дурний збіг, - спробувала посміхнутися Мішель, після чого почала переповідати події минулого дня. І про те, як друг намагався її розсмішити, і як хотів вирішити ситуацію мирним шляхом, і як її сплутали з хлопцем. Вперше їй доводилося так натхненно й з гумором описувати власну зовнішність і без роздратування казати, що вона ж дійсно не схожа на себе колишню.

Сергій не розумів, чому подруга так завзято захищає нових знайомих. Невже їй ситуація здалася дійсно настільки веселою? Та вона ж потрапила у справжнісіньку бійку! І лише юний вік захистив її! Обидва ж – і батько, і друг, розуміли, що могло бути значно гірше! Отримати по пиці серед чоловіків – справа легка.

Втім, дивувала не лише це безпечність дівчини – вона дійсно могла цього не розуміти, а очі… Очі Мішель сяяли – вона наче вперше за довгий час потрапила у пригоду, варту уваги, ковтнула свіжого повітря після спекотної пустелі, і це було помітно.

Чоловіки перезирнулися, й Сергій помітив, що Микола Павлович вже навіть не так обурено дивиться на нього, скоріш – задумливо.

Бачачи стан доньки, й розуміючи, що з нею дійсно нічого страшного не сталося, не став сварити нікого, лише вкотре нагадав, що треба бути обережнішими.