Розділ 6

Мале вовченя вкотре його здивувало – хлопець дійсно готовий був спробувати, хоча й розумів, що навряд зможе пройти іспит. Так, впертості йому не позичати. В цьому Міша теж був схожий на Влада, й це вкотре роздратувало. Ну чому він не може ось так проводити час з братом?!

Андрію дійсно хотілося, щоб малий спробував себе у паркурі – свого часу це допомогло змінитися фізично й стати врівноваженішим та впевненішим йому самому. Ну і, звісно, опанувати власні емоції та контролювати спалахи люті, котрі частенько накривали. Чомусь здавалося, що й хлопцю це допоможе змужніти й подорослішати.

У тому, що Міші дійсно необхідно трохи допомогти, впевнився, коли той намагався залізти на дах. Будь-хто з них впорався б з цим за лічені секунди, а малий борсався, неначе лише вдаючи, що хоче щось робити. Дольський щиро здивувався, наскільки легким був новий знайомий – він навіть не втомився, тримаючи його так. Та й ноги, які певний час бовталися перед очима, встиг розгледіти – та в нього такий розмір був ще у середній школі! 

Врешті-решт, довелося таки опустити малого, бо діла не було. Ледь зубами не скреготав від розпачу – ну як так?! Та й Міша виглядав засмученим та пригніченим, немов його привселюдно спіймали на чомусь ганебному.

Була б його воля – взяв би й так малого до них – ось кому-кому, а йому точно трохи спорту не завадить. Але вирішувати все сам не мав права – правила в їхній компанії залишалися незмінними вже багато років. Та й що б це дало? Через кілька місяців поїде, а Міша, як не заслужить повагу друзів, просто зникне – панькатися з ним ніхто не стане. Тоді навіщо взагалі за це братися?

Ситуацію врятував Сонік, який запропонував просто затягти вовченя на гору:

-Слухай, якби він все вмів, то й сенсу б не було займатися з нами. Та і яка різниця, як він потрапить на дах, якщо його мета – злізти.

У Макса щодо цього була своя думка, але він змовчав, розуміючи, що інші з ним не згодні. Принаймні зараз.

-Добре, тоді давай ми з Максом затягнемо його, а ти допоможеш тут.

- Гаразд.

По ошелешеним очам Міші зрозумів, що все, що сталося у наступну хвилину, підлітка дуже сильно вразило. Ще б пак – висота, на яку він не міг залізти, скільки б не силився, для них була навіть не складною. Сонік став там, де стояв раніше Андрій, але трохи далі від стіни й підставив свої руки. Дольський з легкістю застрибнув на них, відштовхнувся й підлетів угору, міцно хапаючись за край даху й впираючись у стіну ногами. Навіть не захекався, коли підтягався на руках. Після нього те ж саме зробив Макс. Удвох вони присіли й простягли руки Міші. Той трохи замріявся, бо не одразу зрозумів, чого від нього чекають.

-Мені тут ще довго стирчати? – нагадав про себе Сонік, і хлопець одразу підійшов, схопивши його за плечі.

Затягти його на дах було надлегкою справою, але опинившись поруч, Міша трохи зніяковів – певно, не очікував, що його насправді змусять щось виконувати. Або ж просто все ще перебував під враженням від свого стрімкого переміщення.

Андрій випрямився й сказав:

-Ми тут ще тренуватимемося годин зо дві. За цей час ти мусиш злізти з даху. Якщо зробиш – підходь до нас, і я розкажу про все. Якщо ні – пізніше допоможемо спуститися, але про заняття з нами можеш забути, - серйозно повідомив.

- Хоч хтось з вас таке робив? – з сумнівом озирнувся хлопець, не розуміючи, що йому робити.

- Ага, - кивнув Макс, й зістрибнув униз. Він лише забув сказати, що вони це робили, коли були вже досвідченими трейсерами (прим. - людина, яка займається паркуром), бо починали справу втрьох й перші набивали всі шишки.

- Це тішить, - зітхнув Міша.

- Не сумуй тут один, малий, - посміхнувся Андрій й повторив трюк приятеля, перелетівши через невеличку огорожу, опершись на неї однією лише рукою. Опинившись на землі, приклав руку до лоба, прикриваючи очі від сонця, й сказав: - Увімкни мозок, якщо не впевнений, що зможеш повторити.

- «Якщо»? – з сумнівом вигнув брову Міша, й Макс хмикнув. Вже потім, коли йшли до стадіону, він сказав:

 - Слухай, а ви з ним схожі, наче брати. Навіть міміка однакова!

- Другий Дольський? – Сонік посміхнувся, але з сумнівом подивився на приятеля: - Ні, одного з вас точно доведеться пристрелити – двох таких шибайголів я не витримаю. А в усьому іншому ти маєш рацію, Максе – цей малий достобіса схожий на молодшого брата Андрія. Реального, я маю на увазі.

Хлопець присвиснув й повернув голову до Андрія, бо сам ніколи Влада не бачив:

 - Це дійсно так?

- Ага. Я коли вдень його побачив, то ледь повірив власним очам, - коротко відповів Дольський.

Мішель вкотре вилаялася про себе й подумала, що цього разу точно отримає титул «Ідіотка року»! Ось хто тягнув її за язика? Вони залишили її тут саму й пішли! Це неймовірно дратувало, особливо зважаючи на те, що самі хлопці напрочуд легко виконали завдання.

Покрутившись трохи, зрозуміла, що спуститися буде нелегко. Висота – близько трьох метрів, а окрім рівної поверхні даху – лише старі шибки, в яких давно вибили все скло. Але спускатися ними не ризикнула б – дошки, скоріш за все, вже давно погнили, та й подекуди між рамами бачила уламки скла. Ще більше травмувати руки не хотіла, це точно.