Розділ 7

Було страшно, але іншого виходу для себе Мішель не бачила. Дівчина присіла й знову невпевнено торкнулась рукою старої балки – деревина неприємно почала кришитися.

«Мені щастить, як потопельнику!» - подумала вкотре за сьогодні, й набрала повні груди повітря. Заплющувати очі не можна було, то ж спробувала зосередитися лише на вузькій доріжці перед собою.

Дівчина не розуміла, як могла спочатку таке не помітити. Напевно, виглядала лише близький шлях до землі, й тому навіть не розглядала інші варіанти. Однак, трохи розслабившись, побачила, що посеред оранжереї росте дерево. Можливо, хтось колись дбайливо посадив його, а, може, воно й само виросло межи штучних хащів. Але життя то було недовгим, адже тільки-но стовбур достатньо зміцнів, а гілки ледь-ледь піднялися над зруйнованим дахом, як дерево засохло, і тепер сумно підіймалося над балками.

Саме по ньому й планувала спускатися Міша. Проблема була лише одна – до стовбура ще потрібно було дістатися, і шлях був лише один – по старим балкам.

«Ох, матінко моя рідна, сподіваюся, хоч якийсь зиск з того, що втратила вагу, буде», - змолилася про себе, розставила руки в сторону, наче акробат, та зробила перший крок. Ні на що більше не дивилася – перед очима була лише ціль й шлях до неї.

Подумки вмовляла себе, що часу в неї багато, що поспішати не варто, і що нічого страшного, навіть якщо впаде, не буде. Все ж 3 метри – то не 10, і кістки не переламає. Про осколки, що лежали десь під нею на землі, намагалася взагалі не думати.

Мішель мала пройти лише якихось 5 метрів, не більше, але вони здалися їй десятком кілометрів. Балка була вузькою, у ширину не більше трьох пальців, та ще й гнилою. Раз по раз дівчина відчувала, як під ногами кришиться деревина. Силою волі, не інакше, змушувала свої ноги йти спокійно, а не труситися. Зраділа, ще, що вже давно відмовилася від суконь та спідниць – тут би вони точно заважали й дратували.

Вже подолала майже половину шляху, коли краєм ока помітила якусь метушню недалеко від себе. За звичкою дуже хотілося підвести очі й подивитися, що там за натовп зібрався, але не дозволила собі – зараз не до глядачів.

Вершина стовбура височилася над перехрестям двох основних балок, то ж, наблизившись до цього місця дівчина повільно присіла, потім спустила ноги нижче й потягнулася до висохлого дерева. Як же Мішель була рада відчувати під пальцями міцну деревину й знати, що вона точно її витримає. Тільки-но зіслизнула з балки, обхопивши руками й ногами стовбур, як позаду почувся гуркіт – величезний шмат підточеної жучками балки впав, боляче дряпнувши плече.

- Ну, хоч так, - пробубоніла під ніс, майстерно спускаючись по стовбуру. Що-що, а по деревах вона звикла лазити змалечку.

Перше, що почула, коли ноги торкнулися землі – неприємний звук, наче скло треться об скло. Так, власне і було – вся підлога була встелена осколками де-не-де прикритими торішнім листям. Хоч ноги, як і все тіло, досі трясло, але тепер дівчина навіть не сумнівалася в тому, що без проблем знайде вихід. Все ж, їй потрібно було лише пролізти через розбиту шибку, та й усе.

- Не вірю своїм очам, - Сонік схилив голову на бік, оцінюючи картинку, котру вони побачили.

- А це ще хто такий? – спробувала роздивитися підлітка на даху оранжереї Настя. Дівчина була по вуха закохана в Андрія, й під час його нетривалих візитів у рідне місто завжди ставала його тимчасовою коханкою. Саме так – не дівчиною чи коханою, а коханкою. Обидва розуміли, що окрім ліжка їх нічого не пов’язує. Настю це дуже засмучувало, проте вона вірила у те, що колись настане момент, і Дольський зрозуміє, що вона – та сама. Однак поки цього не сталося, доводилося миритися з усім – його неувагою, фліртом з іншими дівчатами та не завжди приємним характером. Зовні вона була дуже привабливою – висока струнка білявка з блакитними очима. Вона нагадувала Барбі, котра зійшла з полиці магазину й вийшла у світ живих людей. Навіть посмішка була чимось схожа – така ж білозуба та штучна. Настя ретельна стежила за тим, як виглядає, й ніколи б не дозволила собі з’явитися на людях ненафарбованою, чи у неохайному одязі. Інколи ставало навіть дивно, адже Андрій, як і вся його компанія, частенько обирав спортивний стиль, який відповідав вимогам занять паркуром.

Цього вечора, закінчивши з усіма справами, Настя одразу ж прибігла до свого хлопця, знаючи, що скоро тренування завершиться. Дівчина ще не чула про новенького, котрий проходив випробування й дуже здивувалася побачивши його на даху.

- Дурне вовченя, - процідив крізь зуби Андрій, розуміючи, що зараз будь-який різкий звук чи рух може мати дуже й дуже неприємні наслідки для Міші.

- Що? – не зрозуміла білявка, за звичкою хапаючи хлопця за руки. Іншим разом той би обов’язково скинув їх з себе, але цього разу змовчав.

- А хлопець винахідливий, - посміхнувся Женя.

- Ти так вважаєш? Йому 2 години знадобилося на те, щоб докумекати до цього, - хмикнув Макс, підходячи ближче.

- Ти й до цього не додумався, - нагадав Андрій.

- А навіщо? Я без проблем зістрибнув з даху. Так і швидше, й легше, - не образився Макс.

- І скільки ти до цього тренувався? Сам же бачиш – цей чахлик навряд би зміг таке повторити.

- Ну, якби чахликом не був, то й такий трюк би не зробив. Тут ми б з тобою не пройшли, а він, певно, значно менше важить.