Любов під стукіт молоточка

Дозволь себе любити

V

Новий день знайшов Степана на пеньку. Поруч, смачно поснідавши, вмостився кіт-приблуда, і старий заходився гладити його сіру спину. Вусатий, пам'ятаючи щедрість діда, дозволив йому почухати себе, замуркотів монотонно, мов на одному диханні.

Пригадалося давно прочитане в якійсь із книг повір'я: якщо уповільнити дихання, то й час уповільниться. Помиляються. Машина часу – вічний двигун від минулого до майбутнього, механізм, завдяки якому наше завтра щоразу народжується сьогодні.

Посміхнувшись своїм думкам, Степан підвівся і рушив з двору.

Туман ще беріг тишу над колись повноводою, а тепер обмілілою річкою, але поступово танув, розступався. Прокидався легіт, обіцяючи чудову днину, а Галині все не йшов із думки сон, в який вона провалилася під самісінький ранок після неспокійної ночі. Ні втома, ні снодійне не давали їй бажаного спочинку аж до третіх півнів, які кинули її спочатку у солодке марево, а тоді у непроглядну темряву.

У дитинстві їй часто снилося, як вільно і легко вона піднімається у повітря, плавно кружляючи над зеленими луками, тихими плавнями, над голубою стрічкою ріки і крутими схилами пагорбів… Вона перестала літати, коли люди зламали їй крила… Тому навіть у сні здивувалася, що знову їй даровано можливість підкорювати небо, відчуваючи волю і тілом, і душею…Та не встигла вона насолодитися цим відчуттям, як її тіло обважніло, і вона, долаючи силу земного тяжіння, мусила опуститися на знайому з дитинства кладку. Тільки вже не вода вирувала під нею, а маяло липке павутиння. Галина спостерігала, як воно повзло річкою, огортало берег, на якому стояла Мирослава. Галина рвалася до неї, а тіло не слухалося…Намагалася застерегти, крикнути, та й сама прокинулася від власного зойку.

Налякалася, чи не розбудила тим рідних, а зауваживши, що ті мирно додивляються свої сни, згадала бабусину приповідку: «Куди ніч, туди й сон». Однак турбувалася, до чого все це наснилося? З Мірою, як вона не намагалася, у неї так і не склалися стосунки. Все надіялася дитина, що мати покличе її до себе в столицю, а та, замінивши Романа на більш перспективного чоловіка, не обтяжувала себе турботою ні про неї, ні про її братика. Коли Галина замінила їм рідну матір, Андрійко ще малим був, а Мирослава уже жила своїм життям.

Зауваживши батька, що наближався, Галина вирішила прогнати надокучливі думки з приводу нічного видіння. Тепер вона прислухалася до повчального тону брата, який намагався на відстані навчити свою Варю відрізняти чепуру малу від сірої чаплі:

– Придивися до вуздечки. Простір у малої білої чаплі від дзьоба до ока  неоперений.

На мілководді серед табунців крякви звичайної на високих чорних ногах з таким же цілком чорним дзьобом величалися птахи з витонченою структурою.

– Навесні і лебедина пара тут зупинялася, – похвалився батько. – Та й чому дивуватися? Тихо у нас стало. Кроти скоро в хату вберуться. Лисиці серед білого дня селом вештаються, дивись, за ковбасою в сільський магазин внадяться… А в берегах взагалі і звіру, і птаству розкіш. Он нашу копанку бобри зовсім приватизували.

Про копанку Варя ще не чула, то ж усі, забувши про намір вдихнути аромат запашної кави з завбачливо розставлених на столі філіжанок, мокрим від роси обніжком один за одним посунули у берег.

Свою активну життєдіяльність бобри засвідчили величезною кількістю нір та поваленими деревами. В очеретах виднілася висока загата із осик і верболозу. Мабуть, щоб забезпечити достатній рівень води у копанці, аби та не промерзала взимку аж до самісінького дна.

Під різку трель очеретянки, що вчепилася десь на стеблі у густих заростях і виспівувала своє «Кар-р-ррась…кар-р-рась… ціу-ціу», попрямували берегами. Галина попід вільховими зарослями угледіла лапаті листки папороті. Згадала бабусини оповідки про неї, та й задумалася: чи віддала рослина квітку Купальської ночі якомусь сміливцю, а чи розірвали її лихі сили, щоб розлетілися вони окремими пелюстками? А може, квіти Купальської ночі боги посилають кожному, от тільки люди, наділені їх щедротами, занадто пізно здогадуються, що тримали в руках Перунів цвіт?

Не відомо, як надовго затяглася б прогулянка, якби не голосні вигуки за спиною... Сінокосами їх наздоганяв Андрій.

У передчутті біди Галина кинулася йому назустріч:

‒ Що сталося, синку?

‒ Мирослава в лікарні. Батько нейрохірургів з Києва викликав…

‒ А дівчатка?

‒ Ще нічого не знаю, мамо, ‒ зітхнув скрушно.

Підтяглися Степан з сином та новоспеченою невісткою. Андрій обійняв діда і дядька, а Варя сама наважилася на обійми, висловлюючи цим своє щире співчуття.

А вже за якусь годину автомобіль, відчуваючи під колесами надійне покриття, мчав своїх пасажирів назустріч новим випробуванням.

Галина вдивлялася в краєвиди за вікном, але думками була далеко в минулому. Таки правду кажуть, що про добро пишуть на піску, а про зло на камені. У такі дні, як сьогоднішній, пам'ять викидала на поверхню найболючіші епізоди. Деякі з них з часом зробилися дріб'язковими, втратили свою первинну значимість, але все одно залишили по собі рубці та шрами.

А ще розуміння, що все було б по-іншому, якби…

Якби вона після почутого «Село гуде від брудних балачок» бодай спробувала дати відсіч сільським пліткаркам…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше