Зіткнувшись на виході з Хмуробровим, ледь не зомліла, поки боком-боком протиснулася повз нього. Ісусе, якщо він дізнається, хто автор листа, мені не допоможуть ні брати Вінчестери, ні «Вінчестер» мого діда.
Холодне зимове повітря трохи привело мене до тями, і я, здригнувшись, запхнула руки до кишень. Ні, стояти, мов бовван, біля входу всю перерву справді не варіант, та за десять хвилин я не встигну навіть чергу за кавою вистояти. Хіба що… книги порозглядати. Погляд одразу ж метнувся через дорогу, до букіністичної крамнички, куди потрапляли не тільки вживані книги, а й новинки з браком, не придатні для продажу. Можна було знайти там класне видання з трохи подряпаною обкладинкою за ціну втричі меншу, ніж у книгарні. Поглянувши на годинника, я впевнено посунула до пішохідного переходу, і вже за мить сповістила продавця про свій візит деренчанням старого дзвіночка над дверима.
— Одні й ті ж гості, — всміхнувся, виглянувши з-за газети, сухенький дідусь у великому в’язаному светрі з різдвяним візерунком.
— Доброго дня, — посміхнулась у відповідь. — Я тільки на кілька хвилин. Привезли щось новеньке?
І задріботіла за вказаним напрямком, до стелажа праворуч від продавця. Ого, не може бути! Лавкрафт, ілюстроване видання! Витягнувши скарб на світло, я провела рукою по ледь помітних подряпинках та, затамувавши подих, перевернула, одразу ж розчаровано зітхнувши. Ні, триста гривень – не підйомна ціна для тимчасово безробітної студентки. Борючись зі спокусою «хоч погортати», що завжди закінчується однаково: «Мені це потрібніше, ніж вижити, тому візьміть всі мої гроші, я буду харчуватися повітрям до кінця місяця!», я повернула книгу на полицю. Бажання шукати щось іще трохи поменшало, і я, попрощавшись із милим дідусем, покрокувала до виходу.
— Ой, чого ж це я! — вигукнули позаду, змусивши оглянутись. — Почекай! Я тобі тут відклав дещо. Зовсім з голови вилетіло, це ж треба!
Пірнувши під прилавок, він витяг звідти товстенький примірник… «Віднесених вітром» Маргарет Мітчелл!
— І всього за сорок гривень, — добив мене букініст.
Рука сама потяглася до гаманця, і через кілька хвилин я підстрибом та з усмішкою на обличчі, притискаючи до себе під курткою книгу, поспішала на останню пару з «Технологій конкурентної розвідки».
— Вибачте за запізнення, — сором’язливо пробурмотіла я, увірвавшись до аудиторії, та Софія Кирилівна тільки відмахнулася, продовжуючи щось розповідати.
Роззирнувшись, я зрозуміла, що моє улюблене місце зайняте, і залишилось усього три. Біля старости, Суханова, що знову щось хом’ячив (і куди в нього тільки влізає?) та коло вікна поряд із Владом. Старости мені вистачило зранку, а Самі-знаєте-кого я не підсяду навіть під дулом пістолета, тому не невпевнено посунула проходом до Діми, що, недовірливо примруживши очі, міцно притис до себе пакет із шоколадним печивом.
— Можна? — спитала про всяк випадок, а то дуже вже в нього войовничий вигляд.
— Тільки без різких рухів, — пробурчав рудий і, поглядаючи на мене з підозрою, запхав до рота печиво.
Всю лекцію я намагалася розчути голос викладачки через шурхіт, хруст і чавкання, періодично змітаючи з зошита крихти. А я ще дивувалася, чому з ним, таким класним і веселим, майже ніколи ніхто не сидить. Краще б біля Марійки сіла, там би всю лекцію прослухала від початку до кінця, ще й з ремарками та поясненнями.
Коли зашипіла, а тоді заляпала сторінку кока-кола, засіпалась повіка, та шоколадна стружка, по якій проїхався стержень ручки, розбудила в мені жагу до вбивства. Врятувати Дімона могло тільки диво.
— Так, все, лекція закінчена, до вівторка, — долинуло до мене крізь шум у вухах, і всі одразу ж підскочили зі своїх місць.
Я глибоко вдихнула, видихнула, намагаючись заспокоїтись, та тут Діма, ніби навмисно, з повним ротом печива нахилився до мене.
— Чуєш, Рито, йдемо жерти?
— Тебе що, вдома взагалі не годують?! — гучніше, ніж хотілося, вибухнула я та, схопивши свої речі, кинулась до виходу.
Злість заважала мені думати, циркулюючи електричним струмом по венах, і я, скоріше на автопілоті, ніж свідомо, рухалася до виходу з університету. Та, чим далі я відходила від аудиторії, тим гучнішим ставав голос розуму, називаючи мене істеричкою та взиваючи до совісті. Коли я вже дійсно хотіла повернутися, щоб вибачитись, хтось стиснув моє плече, розвертаючи.
— Ой, — пискнула я, зустрівшись із темно-карими очима. — Я…
Думка про те, що він прочитав мою записку та якимось чином зрозумів, хто її підкинув, змусила мене похолонути, а серце – провалитися в п’яти. До того ж, виглядав Єгоров ще страхітливіше, ніж зазвичай.
— Послухай… — Від його роздратованого голосу шкіра одразу ж вкрилася сиротами. — Дімі й так несолодко в цьому житті, тому не обов’язково бути таким стервом.
— Щ-що? — Я закліпала, намагаючись перетравити сказане Владиславом. — Діма?
— Не корч із себе вівцю, Соколова, — фиркнув хлопець, нахиляючись ближче, від чого я інстинктивно втягнула голову в плечі. — І попроси вибачення. У нього достатньо своїх проблем, і без таких, як ти… істеричок.
Хотілось одразу ж обурено вигукнути, що ніяка я не істеричка, та совість знову боляче встромила в мене зуби, змусивши закрити рота. Єгоров зрозумів, що відповідати я не буду, відступив на крок та, змірявши мене ще одним важким поглядом, пішов геть.
Як тільки оговталася від першого шоку, змогла прокрутити в голові все сказане ним. В Суханова проблеми? І мій дурнуватий випад міг дуже сильно його травмувати… Та я ж не хотіла!
— Савельєв, — схопила я за рукав одногрупника, що летів повз. — Дімона не бачив?
— Звичайно, бачив, — вишкірився хлопець. — В їдальні, де ж йому ще бути.
І, розреготавшись, понісся до виходу.
Суханов, тримайся, я йду! Рятувальна операція: «Стоп жерун!». Ні одна зайва калорійка не проскочить!
— Дімон! Повільно поклади пончик на стіл та підніми руки так, щоб я їх бачила!
#2601 в Любовні романи
#1267 в Сучасний любовний роман
#332 в Молодіжна проза
Відредаговано: 28.10.2022