1

– Ну ось і все!

– Так. Добряче ми з тобою помахали лопатами.

– Зате тепер ніхто й не здогадається його тут шукати…

Чоловічі голоси долинали до нього глухо й невиразно, наче з під землі. Власне так воно й було з різницею до навпаки. Проте усвідомлення того, що він лежить присипаний товстим шаром ґрунту доходило до нього нелегко. На заваді цьому був нестерпимий біль, який численними голками безжально терзав кожну клітинку його тіла. Вогненний біль, що владно розтікався розжареним металом від п'яток ніг до верхівки голови. Пекельний біль готовий у будь-який момент остаточно накрити його свідомість чорним покривалом безпам’ятства.

Не в силах справитися з фізичними муками він застогнав. Це як недивно врешті-решт допомогло. З кожним беззвучним зойком його страждання почали помаленьку вгамовувати своє шалене буйство. З кожним нечутним криком біль, дрібка за дрібкою втрачала свою гостроту, повільно поступаючись місцем тупому ниттю й терпкій занімілості.

Коли страждання стали більш-менш стерпними з’явилося перше усвідомлення реальності. Було це хаотичне переплетіння складене з обривків неясних емоцій, почуттів та думок. Він зосереджено намагався дати лад цій чехарді образів в своїй голові, прагнув хоч якось впорядкувати все, що навмання повитягувала зі своїх потаємних закутків свідомість, старався віднайти відповідь хоча б на найпростіші запитання.

Скільки часу пішло на ці нелюдські потуги розуму він не знав. Голоси над ним уже давним-давно стихли. Він був один зі своїм пекучим болем, малозрозумілими відчуттями-враженнями і могильною тишею та спокоєм. А потім все якось само-собою почало ставати на свої місця і на кінець прийшли спогади які жахнули його…