Ілюзія шлюбу

Глава 2. Розпач

Не тямлячи себе, я схопила сумку і вибігла з офісу, дорогою зловивши нашого маркетолога Гліба і переказавши через нього повідомлення для Аліни. По-хорошому, слід було зайти до директорки особисто, все пояснити і попросити дозволу піти раніше, але я не могла. По-перше, я не знала, що пояснювати. Андрій не поділився зі мною жодними деталями. Єдине, чим заспокоїв, то це фразою: «Не хвилюйся, Макс живий. Приїзди якомога швидше в лікарню». І я проклинала себе за кожну секунду, на яку затримувалася. Навіть якби мене звільнили після такого вчинку, я б і не помітила. Весь мій світ враз зосередився навколо старшого брата, найріднішої для мене людини. Я уявити не могла, що скажу мамі, як їй повідомлю, але була вдячною Андрію, що він зателефонував саме мені, а не їй. Вона б не витримала цього.

Серце конвульсивно стиснулося. Здалося, наче воно там, в грудях, влаштувало собі веселі стрибки. І, ненько, як же боліла голова! Ще ніколи в житті до того, та й після того я не знала подібного болю! Він пронизував мене наскрізь смертоносними шпильками, роз'їдав мозок... Тіло тремтіло й ледве слухалося. Ноги підкошувалися, язик заплітався. Завжди я досить обережна леді, але сьогодні, вибігаючи з офісу, зачепила ліктем і плечем всі повороти й двері. Не пам'ятаю, як назвала таксисту адресу лікарні, але добре знаю, що, сідаючи, стукнулася головою. А потім просто розридалася, більше не в змозі триматися.

Я не знала, в якому стані брат. Розуміла, що в лікарні можу почути найгірше. Але не могла морально підготуватися до того. Макс був старшим на п'ять років. Наш батько-бізнесмен завжди був зайнятим, а мама не могла замінити його, але в моєму житті був дорослий чоловік, до якого я горнулася, мов до татка. Навіть якщо той чоловік був геть не дорослим, а також дитям, хлопчаком. Він завжди захищав мене від насмішок однокласників, відганяв набридливих залицяльників, водночас не напосідався і не лякав тих, з ким я сама воліла дружити. Фактично він ніколи не втручався в моє життя, але по першому дзвінку був поруч, готовий вислухати, допомогти, зарадити... За роки навчання в Лондоні, я звикла вирішувати свої проблеми самостійно. Мені це навіть подобалося. Але по приїзду в Київ, усвідомила, як мені не вистачало мого «великого брата».

А зараз я не уявляла, як бути, якщо його не стане в моєму житті. Одна лише думка здавалася жахливою. Просто нестерпною. І до втрати свідомості болючою.

Я не могла розрахуватися за проїзд адекватно. Банкноти стрибали перед очима, розпливалися і вислизали з пальців, які тремтіли, наче в невиліковного алкоголіка. Простягнула водієві гаманець, мовляв: «Вибирай, що хочеш». З ним таке явно було вперше. Змірявши мене, червону й заплакану, шокованим поглядом, він витяг з гаманця потрібну йому суму, ще й намагаючись пояснити, що взяв не більше, ніж належить. Та мені було байдуже, все одно готівки в мене з собою небагато: всі кошти на картках. Вистрибнувши з таксі, помчала до сірої похмурої будівлі, що була лікарнею. Як же дивно, адже це вже вдруге за день я навідую лікарів!

— Віто! — лиш вбігла в приміщення, одразу почула знайомий хриплий голос Андрія. З ним — Микола Олексійович, тренер Макса.

— Як він? — налетіла на чоловіків, витираючи сльози. Відповідь на це запитання мене турбувало найбільше.

— З ним лікар, — повідомив колега брата. І одразу «заспокоїв»: — Страхова покриє витрати на першу допомогу.

— Що сталося? — спитала хриплим від хвилювання голосом.

— Випробовували нову трасу... Макс не увійшов у поворот, не розрахував швидкості... — обережно мовив тренер.

— Втратив управління, — додав Андрій. — Його винесло з дороги. Макс вилетів, а мотоцикл, наче колесо прокачався по траві. Коли ми прибігли, твій брат ще був при тямі, але через больовий шок нічого не зрозумів. Питав, чи ніхто не постраждав. Вже дорогою в лікарню він знепритомнів.

Сльози... І чому вони ніяк не вгамуються? Чому їх так багато? Чому я не можу взяти себе в руки? Зателефонувати мамі? Виправдовувала себе, що не стану її хвилювати, поки не маю точних відомостей про стан Макса. Що користі, якщо ми плакатимемо тут удвох? Завжди брат дбав про нас, тепер дбати про неньку повинна я. Доти, доки він не одужає. А він обов'язково одужає! Іншого й бути не може!

Не знаю, скільки минуло часу. Пропущений від Аліни Дмитрівни. Два повідомлення. Я, наче випала з цього життя. Зависла прозорим духом над своїм тілом, тому воно й стало таким нерухомим, змученим, нещасним.

Але варто було дверям палати брата відчинитися, я підстрибнула з м'якого дивану і кинулася до лікаря.

— Я сестра. Що з ним? — пролепетала пересохлими покусаними до крові вустами.

— Операція минула успішно, життю пацієнта ніщо не загрожує, — наче музика, прозвучали ці слова. Але продовження було менш радісним: — Заведено не викладати все одразу й берегти нерви рідних, але я не буду приховувати від вас правду. Ваш брат у важкому стані. Складні переломи обох ніг різних ступенів, серйозні забиття. Я врятував його життя, але, на жаль, не можу дати жодних гарантій, що він зможе колись знову ходити. Потрібне краще обстеження. Поки що ми під'єднали його до апарату штучної вентиляції легень. Чекатимемо, коли опритомніє.

— Він може бути прикутим до ліжка? — прошепотіла я ледь чутно. Якби Андрій не підтримав мене, я б не зуміла встояти на ногах, так і впала б на кахельну підлогу.

— Ми проведемо обстеження і збиратимемо консиліум з найкращими хірургами. Лише після того стане щось відомо, — викарбував Роман Павлович, як було написано на бейджику невисокого чоловіка з глибокими очима, одягненими в окуляри, акуратною борідкою та русявим волоссям, подекуди зафарбованим сивиною. — Але майте на увазі. Лікування дуже дороге. Найпершим часом, поки він непритомний, його життя доведеться підтримувати штучно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше