Розділ 4. Війна, що змінила світ

— Я розповім тобі, що сталося, якщо ти не втомилася з дороги, — Грейс в’яло посміхнулася. — Ханно, ти не могла б приготувати нам чаю і принести щось перехопити? Заодно візьми рюкзак Емілії і знайди для неї кімнату. У твоїй, здається, є вільна постіль?

— Так, третє ліжко порожнє, — Ханна охоче взялася за доручення. — Зараз все влаштую, Грейс.

Я влаштувалася зручніше на дивані, чекаючи довгої розповіді, яка мені все прояснить. Грейс кілька хвилин мене з цікавістю розглядала, а потім почала говорити:

— Я так розумію, ти вже знаєш, що останні 14 років провела в ілюзії?

— Так, — я ствердно кивнула. — Знаю, що була в ілюзії, але не знаю, скільки точно часу та які мої спогади справжні, а які хибні.

— Справжні ті, що були до занурення в ілюзію. Якщо тобі зараз 22, то виходить, що в ілюзію тебе занурили у 8 років. Отже всі спогади до 8 років справжні.

— Хоч щось. А чому я не пам'ятаю, як мене приспали? — запитала я одне з кількох найважливіших для мене питань.

— Перш ніж занурити в ілюзію, вони перепрограмували нашу свідомість, підчистили пам'ять, щоб в ілюзії нас не переслідували страшні спогади, — пояснила Грейс. — Але ти незабаром згадаєш, як усе було. Пам'ять про справжні події відновлюється протягом року поза ілюзією. У когось трохи раніше, у когось пізніше, але в середньому буде потрібен рік.

— Зрозуміло, — ця новина мене радувала. Можливо, спогади про занурення в ілюзію допоможуть мені знайти рідних. — Значить, сестра в мене є, її я не придумала. А хто такі ці «вони»? І навіщо ми опинилися в ілюзії? Як я можу знайти своїх рідних? У реєстрі у моєму сховищі їхніх імен не було. І ще таке запитання: усі ті люди, які з'явилися у моєму житті після занурення в ілюзію — несправжні?

— Не поспішай, — Грейс мені знову посміхнулася. Від неї йшло тепло і м'якість, ніби від мами, але відчувалася втома і якийсь прихований біль у погляді. — Я тобі все розповім по порядку, а потім зможеш поставити запитання, якщо щось не зрозуміло буде. Домовились?

Я кивнула. У цей момент у кабінет увійшла Ханна з підносом. Поставивши його на столі Грейс, вона взяла собі один бутерброд та чашку з чаєм.

— Я тут посиджу, зачекаю Міллі? — спитала вона Грейс.

— Так, звичайно, — погодилася Грейс і звернулася вже до мене, вказуючи на піднос. — Пригощайся.

Я встигла зголодніти, тож умовляти мене не потрібно було. На тарілці лежали найпростіші бутерброди з тонким шматочком смаженого м'яса на житньому хлібі, але дуже смачні.

— Ми не лише полюємо на роботів, а й на тварин, — кивнула на бутерброди Ханна. — Це багато в чому нас рятує та економить гроші. Адже у нас велика громада і всіх треба ситно годувати.

Я тільки кивнула, не в силах відірватися від їжі. Голод не давав мені відволікатися на розмови. Грейс особливо не поспішала їсти, зробила пару укусів і, відклавши свій бутерброд, продовжила говорити:

— Ти була ще надто мала, мабуть, щоб зрозуміти, що сталося 14 років тому. У ті часи стався конфлікт між так званими прогресистами (вченими та їх поплічниками, які розвивали та підтримували найнеймовірніші дослідження та розвиток технологій) та традиціоналістами (людьми, яких зачіпали етичні моменти деяких експериментів і які не потребували такого стрімкого розвитку технологій). Загалом прогресисти прагнули допомагати людям, створюючи ліки від смертельних хвороб, покращуючи життя людини таким чином. Завдяки їм життя ставало простішим і менш витратним. Традиціоналісти крім того, що не могли прийняти багато експериментів, злилися на те, що прогресисти забирають у них хліб, так би мовити. Комерційно невигідно різко покращити людині життя і давати їй лише якісні товари, які прослужать роками. До того ж, до традиціоналістів належало багато людей Східної культури, які все ще намагалися підкоряти жінок і утискати їхні права. Серед прогресистів давно вже була виняткова рівноправність статей. Здавалося б, прогресисти роблять добру справу, але люди ще не були готові до таких стрімких змін, а вони цього не розуміли. Занадто занурені у свої дослідження, надто вірні своїм ідеям — вони були просто сліпі у своїй спразі змінити світ на краще. Вони нічого не бачили, крім науки і не розуміли, куди можуть завести їх дослідження. Це і дало початок бойовим діям. 2107 року традиціоналісти скинули бомби по всьому світу на лабораторії прогресистів, спровокувавши війну. Прогресисти вже не стали цього терпіти і також відповіли нападками. Ось тільки за них воювали роботи та машини, людська участь була зведена до мінімуму. Тому багато вчених та їх поплічники вижили, а більшість традиціоналістів було стерто з лиця землі. Нас, звичайних людей, які не конфліктували і просто хотіли мирного життя, прогресисти перевезли в підземні бункери. Вони були побудовані ще 50 років тому на випадок глобальних катастроф. Був великий ризик радіації, тож нас і сховали в них. Нам дали час обміркувати наш вибір і запропонували або залишитися в бункерах на невідомий термін із сумнівними умовами (безперебійного харчування нам ніхто там не гарантував), або поринути в ілюзію (що гарантувало підтримку нашого тіла у здоровому стані та відсутність турбот і тривог з нашого боку). Багато хто спокусився ілюзією (а прогресисти намалювали нам вельми привабливу картинку щасливого, безтурботного життя) і вирушили до Експериментальних Сховищ, де нам підчистили пам'ять і занурили у тривалий сон із вельми реальними сновидіннями. Перші 5 років все було тихо та спокійно. Люди мирно спали у своїх капсулах, небагатьох традиціоналістів, що залишилися, відшукували і знищували, а прогресисти і люди, які на них працювали, влаштувалися у великих містах, які більш-менш вціліли після війни. Вони захистили себе надійною стіною від зруйнованого світу і жили цілком приспівуючи. Вони ж розумні. Навчилися очищати воду і ґрунт, розпорошували повітрям якийсь склад, що нейтралізує радіацію, розробили необхідні ліки, створили роботів, що їх захищали. Через 5 років після занурення людей в ілюзію деякі капсули почали збоїти і люди почали прокидатися. Отут усе й почалося. Паніка, повстання, бездумні вчинки. Хтось відключав людей натовпами, інші шукали рідних, інші божеволіли. Були навіть самогубства на цьому ґрунті. Дуже складно виявилося прийняти той факт, що світ зруйнований, а все їхнє щасливе життя було лише приємним сном. І чим довше людина спала, тим їй було складніше. Також серйозну роль у загальній паніці відіграла втрата рідних. Прогресисти спеціально розділили нас, щоб ми не зібралися потім дружними групами, вони прагнули нас роз'єднати. Вони боялися, що спалахне нова війна. Їхні вчені завжди поміщали в одне сховище людей близьких за віком: маленькі діти в одному, підлітки в іншому, дорослі (єдина група, в якій був досить великий діапазон за віком) у третьому, старі в четвертому. І майже ніколи родичів чи друзів не поміщали в одне сховище, хіба що з помилки чи незнання. Вони хотіли, щоб ми відчували себе самотніми, щоб у разі затримання, ми хотіли повернутися в ілюзію до друзів та рідних. Але нас все одно об'єднало спільне лихо. Ми вміємо бути сильними, як би нас не намагалися зламати.