Розділ 5. Перші дні у новому світі

У кімнаті, в яку привела мене Ханна, розташовувались три односпальні ліжка, невеликий квадратний столик біля вікна з трьома стільцями і одна велика шафа. По кутках — кілька картонних ящиків з речами та ширма, а стіну прикрашало лише потьмяніле дзеркало і якийсь вицвілий плакат з видом незнайомого міста. Зі стелі звисала самотня лампочка без абажура. Килимів не було і близько. Ханна вказала мені на порожнє ліжко:

— Це твоє, розташовуйся. У шафі достатньо місця, туди склади свій одяг. Решту можеш поки що залишити в рюкзаку, потім розберемося.

Меблі в кімнаті пам’ятали кращі часи, але все ж таки виглядали куди більш комфортними, ніж той диван, на якому я спала в першу ніч. Я вирішила по-швидкому скласти речі і одразу ж лягти спати. День видався напруженим.

— Переодягтися можеш за ширмою, якщо соромишся, — Ханна кивнула на ширму, що стояла в кутку, з вицвілим, напівстертим квітковим малюнком. — Якщо потрібний туалет чи ванна, виходиш і йдеш до кінця коридору. Там на дверях висять таблички, не переплутаєш. Тепла вода в душі з 8 до 11 ранку та з 18 до 21 вечора. Користуйся якомога економніше. Холодною теж.

— Дякую, — я кивнула Ханні, стомлено посміхаючись. Вона була приємною та чуйною дівчиною. Думаю, ми потоваришуємо.

Переодягнувшись за ширмою в піжаму з притулку, я вирішила сходити в туалет, ополоснути обличчя і лягти спати.

— Знайома піжамка! — до кімнати зайшла інша дівчина. — Я Ненсі Келлавей. А ти?

— Емілія Грант.

— Чи не сестра ти Джо Бет?

— Ти знаєш, де моя Джо? — мої брови стрімко поповзли вгору, а куточки губ мимоволі потяглися слідом за ними.

— Ні, — Ненсі знизала плечима. — Але ми разом з нею ходили на заняття з танців, коли були дітьми. Я в дитинстві носила всякі кумедні банти та резиночки на хвостиках. Чи не пригадуєш?

Я напружила пам'ять. Так, щось таке було. Джо Бет ходила на танці і я іноді приходила подивитися. Вона спілкувалася з кількома дівчатками і одна з них справді носила незвичайні банти та прикраси для волосся — часто величезні яскраві квіти.

— Так, здається, згадую, — я кивнула. — То Джо Бет не було з тобою в одному сховищі?

— Чесно? Не знаю, — Ненсі мені винувато посміхнулася. — Мене розбудила сусідка по капсулі, інша моя знайома з дитинства, і ми вирішили швиденько втікти. Потім я, правда, поверталася, щоб пробити по базі рідних, але друзів пошукати не додумалася. Але якщо хочеш, я розповім тобі, де знаходиться це сховище, зможеш сама перевірити.

— Буду дуже вдячна, — я щиро посміхнулася їй і, не втримавшись, обняла.

— Не факт, звісно, ​​що вона там виявиться, — Ненсі не хотіла мене надто обнадіювати. — Адже знайомих та родичів часто розподіляють по різним сховищам, але перевірити варто. Та й не забувай, що є ймовірність того, що її розбудили. Тоді шукай вітру в полі.

— Так, я розумію. Але краще мати хоч якісь відомості, які можна перевірити, ніж сидіти у бездіяльності та не знати, з чого почати.

— Правильно, — погодилася Ненсі і записала мені на папері номер сховища та його місцезнаходження. — Гаразд, дівчата, ви як хочете, а я спати.

Я по-швидкому сходила в туалет і ополоснула обличчя холодною водою, і теж влаштувалася спати. Я так утомилася, що, схоже, одразу заснула. Прокинулася я від того, що хтось тряс моє плече і кликав на ім'я. Я неохоче розплющила очі — наді мною нависло блакитнооке личко Ханни.

— Гей, соню, прокидайся швидше, якщо не хочеш митися під холодною водою, — Ханна посміхнулася, показавши рівні білі зубки. — Вже половина одинадцятої! За півгодини теплу воду відключать.

Від її слів я різко сіла. Помитися точно не заважало, я вже два дні не була в душі. Тому я прихопила чисту білизну, одяг та один із рушників, які я взяла на складі у сховищі разом із одягом і вирушила у ванну.

— Якщо треба щось випрати, там є машинка, — проінструктувала мене Ханна. — Закидаєш речі, кидаєш одну капсулу з рідким засобом для пранням, тиснеш кнопку і через 10 хвилин дістаєш чисті речі. Якраз випереться, поки митимешся. Сушитися тягни сюди. Мило-шампуні-зубні пасти спільні.

Я кивнула і поспішила у ванну кімнату. За спільними дверима знаходилося п'ять окремих кабінок з душем та унітазом. Компактно, не дуже красиво, зате тут можна було усамітнитися. Швидко закинувши речі в машинку, я залізла в душ. Як же приємно освіжитися! І нехай вода була навіть не гарячою, а лише трохи теплою, цього було достатньо для комфортного миття.

Після душа Ханна потягла мене до їдальні. Схоже, з того часу як школа використовувалася за призначенням, тут нічого не змінилося. Багато столів, за якими групами сиділи люди, тільки школярів серед них майже не було. Маленьких дітей я взагалі жодного разу не бачила, максимум підлітки років 15-16. Воно й зрозуміло: напевно, мало хто народжував нині, а ті, хто поринули в ілюзію немовлятами, зараз уже сягнули 15 років. Я ж сама пробула в ілюзії 14 років! Хоча, може, десь і народжують дітей, але тут я поки що не побачила жодного.

— Вибирай все, що подобається, — пояснила мені Ханна, — потім підходь до однієї з жінок за стійкою, називай ім'я-прізвище і вперед за стіл.

— А навіщо ім'я? — поцікавилася я.

— Облік продовольства. Щоб випадкові бродяги з Руїн не пробиралися до нас за їжею і щоб мешканці двічі не брали обід. Тут немає безкоштовної їжі. Її доводиться відпрацьовувати певними обов'язками на благо громади. Після сніданку зайдеш до Грейс, вона тобі щось придумає. А поки що я за тебе поручаюся. Та й ти напевно вже є в базі.

— А та їжа, яка в мене була з собою? Її треба віддати?

— Як хочеш, — Ханна знизала плечима. — Можеш сама з'їсти, можеш віддати на спільний склад. Обов'язково віддають лише ті, хто спеціально ходить у рейд по їжу. Те, що ти здобула самостійно, — твоя власність. Якщо не плануєш у нас надовго затримуватись, то залиш у себе. Назад її тобі навряд чи повернуть.

Я розуміючи кивнула і оглянула столи з їжею. Вибір був небагатий: варені яйця, вівсяна каша, сосиски, порізані дрібними шматочками, трохи нарізаних огірків та хліб. Я взяла всього потрохи на піднос і підійшла разом з Ханною до жінки, що сиділа за стійкою. Ми назвали свої імена і вона нас вбила в комп'ютер.